«Репортер» продовжує огляд спогадів мандрівників, які були в нашому місті у ХІХ столітті. Сьогодні довідаємось, яке враження Станиславів справив на вірмена, німця і… українця.
Баламутний ревізор
У 1820 році львівський вірменський архієпископ відправляє такого собі пана Мінаса Пежешґянца із завданням «особисто об’їхати різні вірменські поселення і придивитися до робіт і будівель». Через 10 років він написав книгу «Подорож Польщею та описи вірмен», яка наприкінці ХІХ століття вважалася справжнім раритетом. Отож слово пану Мінасу:
«Ми прибули до Станиславова, красивої столиці Покуття. Зведене на великій території, це місто віддалене на 15 миль від Львова.
Коли польський пан Анджей Потоцький заснував його у 1670 році, то запросив аніанів (вірменів) із Молдавії та Угорщини для розвитку торгівлі у місті. Він власним коштом звів для них дерев’яну церкву, забудував місто гарними будинками та зробив його відомим завдяки торгівлі й купецтву. Назвав його іменем свого сина, котрий загинув у битві з турками. Спочатку місто оточували мури, оздоблювали мармурові пам’ятники та чудові брами, які розібрали у наші часи — побоюючись французів, поєднуючи місто із передмістями.
Станиславів має багато гарних мурованих будинків, п’ять мурованих храмів, зведених Юзефом Потоцьким, другим сином великого гетьмана. Тому на двох кінцях міста поставлено два пам’ятники із написами Юзефа; на західному ми бачили фігуру Матері Божої Непорочного Зачаття, тоді як на східному — св. Юзефа.
Також гарна ринкова площа, оздоблена мурованими магазинами і складами, відома ратуша з вежею, а також палаци панів і значні будинки багачів, муровані і переважно триповерхові. Вірмени, яких налічується 70 сімей, населяють окреме передмістя, яке називають вірменським районом. Вони мають великі сади. Є багато купців, а також службовців і сановників, окрім шляхти, яка проживає на селі.
Вірменська церква дуже гарна й чудово збудована на відповідному місці, оздоблена колонами, світла й не відрізняється від чудових храмів Італії. Зведена у 1741 році на честь Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, церква має дві дуже гарні вежі, по обидва боки від входу.
З однієї сторони від великого вівтаря міститься захристія, а з другої — бібліотека вірменських, латинських і польських книжок, поміж яких ми бачили також книжки татарською мовою. Довкола церкви розкинулося широке подвір’я з парафіяльним будинком.
Настоятель парафії є заступником львівського архієпископа, та й інші священики, з котрими нам було дано спілкуватися, належать до визначних. Хроніка церкви вказує, що першим її настоятелем був о. Бальсамовіч, другим — Захновіч, а потім — Хачадур, Дрзер Крікор, Хоґан Аджан і т.д. У підземеллях святині похований святобливий о. Якуб Вартересєвіч — станиславів’янин, котрий значно приклався до зведення цієї церкви, а помер 1751 року».
Краєзнавець Юзеф Зелінський, який надрукував ці спогади у 1930‑х роках, різко критикує автора, називаючи його відомості баламутними. Справді, мандрівник припустився кількох серйозних помилок. Наприклад, місто Станиславів було засновано не 1670 року, а таки дещо раніше. Вірменський храм збудували лишень у 1762 році, а на східному (тобто тисменицькому) передмісті стояла статуя Спасителя, якого Пежешґянц переплутав зі святим Йосифом.
Німець у захваті
Якби Іоганн Георг Коль жив у СРСР, то неодмінно став би ведучим телепередачі «Клуб кіномандрівників». Він народився у портовому Бремені у 1808 році. У дитинстві мріяв про подорожі, а коли виріс, то втілив мрії у життя — заробляв гроші, публікуючи свої мандрівні нотатки. Відвідав Росію, Англію, Ірландію, Голландію, Данію, Швецію, Австрію і навіть США. У 1838 році, по дорозі з Чернівців до Львова, Іоганн Георг заїхав до нас.
«Місто Станиславів, з точки зору значення й відомості, є другим містом у Галичині й нараховує 15 000 жителів. Оскільки слава цього міста значно поширена у межах того королівства (Галичини) серед багатьох мільйонів людей, то варто присвятити йому кілька слів і поза межами тієї країни. Воно розташоване між двома малими ріками, які носять назву Бистриця, у долині Дністра, і, без сумніву, серед усіх міст, розташованих в околицях Дністра (від Самбора і Стрия аж по Хотин, Бендер і Акерман), найбільш варте захоплення.
Давніше ця місцевість належала графам Потоцьким, одному із найзаможніших і найбільш розгалужених родів у Польщі. Ще сьогодні розповідають про графиню Потоцьку, яка, за прикладом інших польських магнатів, утримувала в місті малу армію, і показують руїни фортеці, збудованої нею для оборони краю та для власних приватних цілей. Сьогодні це «вільне цісарське» місто, яке провадить жваву торгівлю із Галичиною та Поділлям, має славну гімназію, є головним містом значної області та резиденцією багатьох знаних шляхетських сімей, серед яких графи Дзєдушицькі і Яблоновські вважаються найвідомішими.
Загалом місто забудоване дуже впорядковано, має великі будинки, шляхетські палаци, церкви і т.д. Немало нас здивували численні галантерейні магазини та магазини з приправами і прянощами, багато забезпечені красивими віденськими товарами. В аптеках панує порядок, а в численних цукернях, пекарнях і кав’ярнях проявлявся достаток. Саме тому, вважаю, що мандрівник із Заходу мусить так само здивуватися, бачачи на краю цивілізованого світу таке порядне місто, як і ми здивувалися, повертаючись із степів, споглядаючи це місто, впорядковане та оздоблене за німецьким способом.
Прогулюючись вночі по місту, ми несподівано для себе застали добре освітлені вулиці, нічних вартових — за зразком німецьких, а також чули (навіть пізно вночі) приємні відголоси труб у вежі. В одній із винарень розважалися спізнілі гості. Увійшовши досередини, ми застали там самих євреїв у довгих чорних шовкових халатах і з чорними гарними бородами. Вони вже були захмелілі та співали пияцькі пісеньки під ту саму дуже особливу мелодію, під яку у цім краю співають псалми Давида у синагогах. Поза Польщею, цією другою батьківщиною євреїв, рідко де можна зустріти такі єврейські вакханалії.
На наступний день відбувалися відправи у церквах та ярмарок на ринковій площі. У всіх галицьких містах торгова площа називається ринком (у німецькому оригіналі Ring). Без сумніву, це слово є германізованим польським словом «ринок» (rynek). І тому на всіх кутових кам’яницях усіх галицьких торгових площ є польський напис «Rynek», а під низом німецький — «Ring» або «Ringplatz».
Усі вулиці, як і торгова площа, мають німецькі й польські написи, належно розміщені на кутових будинках, а також усі забруковані дністровим щебенем. На ринковій площі і на вулицях снувало дуже багато людей, що для нас (які на основі німецьких відгуків про Польщу не звикли до такого руху) було великою несподіванкою. У різношерстому натовпі можна було зауважити вірменів, євреїв, поляків, русинів, ґуралів, німецьких чиновників і угорських військових.
З ринкової площі натовпи напливали до церков, а з церков — на базар і у шинки. Ми оглядали католицький фарний костел, який за розмірами і структурою слушно заслуговує називатися катедрою; тішили погляд його великий орган, значний простір, шляхетний стиль та інші оздоби.
На базарі продавали насамперед карпатську сіль із солеварні у Росільній та з інших прикарпатських солеварень. Тут її збивають, як сир, у малі акуратні білосніжні топки, які можна споглядати на кожному єврейському лотку. Перекупники мають малі пилочки, з допомогою яких ділять ці топки на малі шматки за ціною від одного до півтора грейцера.
У Станиславові ми знову мали те приємне відчуття, що знаходимося у справжньому місті, якого ми не знайшли у розкиданих, безладно забудованих російських містах. Тут будинки опираються одні об інші, утворюючи щільні групи. Дахи вищих будинків стирчать над нижчими, а над ними височіють вежі церков. Вулиці перетинаються у різних напрямках, а головні вулиці — у Росії таких немає — тополині алеї, гостинці і широко розкинуті передмістя справили на нас чудове враження, так само як і загальний вигляд міста, що відкривається із західних височин, на яких наша бричка опинилася о восьмій ранку, прямуючи у дальшу дорогу».
Це уривок з лейпцизького видання 1841 року «Подорож по Росії та Польщі». Опис міста доволі розлогий, але якщо згадати, що за кожен рядок мандрівникові платили гонорар, то все стає зрозуміло. Коротко це все можна охарактеризувати так: Україна — не Росія!
Дев’ять листів другові
Одним із засновників «Руської трійці» був Яків Головацький. На схилі життя він перейшов на москвофільські позиції, але в молодості поглиблено вивчав історію та етнографію Галичини, подорожував. Результатом досліджень стала книга «Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі». Написана вона у вигляді листів до друга. Їх є дев’ять. Лист, у якому письменник описує Станиславів, датований 27 липня 1839 року.
«Коло Калуша й Станіслава риси обличчя людей дуже правильні, біляві, з живим рум’янцем, зріст середній, очі сині, що особливо жінкам додає краси…
Станіслав розташований на сухій рівнині між двома Бистрицями й Вороною; гарно збудований і веде жваву торгівлю. Купці мають безпосередні зв’язки з Віднем, Брно та іншими містами. Місто зв’язане з Молдавією, що має великий вплив на розквіт міста, найпомітнішого після Львова, хоча й наймолодшого в Галичині. Є тут гімназія, нормальні та жіночі школи, книгарня І. Міліковського, друкарня, суд, forum nobіlium, повітовий уряд, магістрат і т.д.»
Кажуть, що лаконічність є сестрою таланту, але цього разу Головацький міг би написати й побільше. Втім, дякуємо і за це.
Переклад з польської Тараса Зайця
