У минулій статті ми розповіли, як польські улани, що служили в російській армії, врятували Станиславів від російських же мародерів у липні 1917-го. Вдячний бургомістр Антоні Стигар навіть запропонував кавалеристам залишитись у місті та пообіцяв клопотати перед німцями, аби полк розпустили по домах. Та їхній командир відмовився, пославшись на присягу.
А далі був бій, пише Репортер.
Загроза котла
Близько 15.00 24 липня 1917 року полковника Болеслава Мосціцького викликали до штабу 11-ї піхотної дивізії. І от про що розмовляли генерал Павло Ситін з командиром польських уланів.
Дивізія прикривала Станиславів і тримала фронт від Ямниці, через Пасічну, до Загвіздя. На південь від міста стояла інша, 19-та російська дивізія. Вона не витримала натиску німців – солдати залишили окопи й потікали. Патрулі доповіли, що баварська піхота зайняла село Крихівці (тоді село називалося Крехівці). У той час полки генерала Ситіна проводили евакуацію на Тисменицю. Вони мусили переправитись через Бистрицю Солотвинську, пройти все місто і подолати ще одну ріку. Якби німці зайшли з півдня та зайняли міст через Бистрицю Надвірнянську, 11-та дивізія потрапила б у котел. Крім полку уланів, боєздатних резервів у комдива не було, тож він поставив Мосціцькому задачу прикривати відхід.
Ситін добре зрозумів, що місія майже нездійсненна, адже полк, що складався з чотирьох ескадронів, загалом 400 шабель, не мав важкого озброєння, навіть кулеметів. А треба боронити ділянку в 4 км між Крехівцями та Опришівцями, куди наступала німецька дивізія. Тому генерал не наказав, а попросив Болеслава Мосціцького протриматися мінімум годину, аби росіяни встигли переправити хоча б свою артилерію. Полковник запевнив, що зробить усе можливе.
Атака під Крехівцями
Кількісно ворога було в рази більше, тож, сидячи в окопах, улани не мали жодного шансу. Єдиними козирями кавалерії були швидкість і несподіваність. Тому Мосціцький вирішив не чекати німців, а атакувати першим. Для цього полковник відрядив 2-й і 3-й ескадрони під загальним командуванням підпоручика Зіґмунда Подгорського. 4-й ескадрон він відправив прикривати польову дорогу на Радчу. Вона проходила крізь урочище Діброва, яке розкинулось за теперішню вулицею Петлюри і займало територію складів та аеродрому. У резерві залишався 1-й ескадрон, що отаборився біля в’язниці (нині Чорновола, 119 А). За спостережний пункт Мосціцький обрав пагорб у парку, з якого добре проглядались околиці міста.
Провівши свій ескадрон парком, підпоручик Подгорський побачив величезні пасовиська, поля із кукурудзою та кілька хатинок. Там, де нині «Льодова арена» та багатоповерхівки на Довженка, була відкрита місцевість, яка добре прострілювалась із Крехівців. Улани почали атаку, розгортаючись у лаву. Та, проскакавши кілька сотень метрів, вершники наштовхнулись на старі російські окопи і дві лінії колючого дроту, яких не було видно з дороги. Коні зупинились, вогонь із Крехівців посилився, ще трохи – атака б захлинулась. Однак у загородженнях виявились численні проріхи – їх зробили місцеві селяни, які возили зерно з поля. Улани подолали перешкоду і продовжили наступ.
Із села вдарили кілька кулеметів, з’явилися перші поранені та вбиті. Аби врятувати людей, Подгорський повернув уланів на 90°, пересік шосе та продовжив рух з його правого боку. Несподівано надійшла допомога – командир дивізії вислав бронеавтомобіль, який своїм кулеметом підтримав атаку.
Один з підофіцерів 2-го ескадрону згадував цей бій:
«Чим більше ми наближалися до ворога, тим сильнішим ставав вогонь. Ескадрон невпинно просувався вперед, не зважаючи на втрати. У піхоти неприятеля, що побачила ліс нахилених до атаки списів і занесених догори шабель, не витримали нерви, вони почали поодинці тікати. А ми, наче ураган, увірвалися до лав противника, рублячи й колючи все, що траплялося під руку».
Крехівці обороняв баварський батальйон, який вважався елітним. Але й він не витримав натиску. В бою улани здобули ворожий кулемет і дійшли до церкви у центрі села. Однак німецькі офіцери змогли здолати паніку та організувати оборону. Незабаром до них надійшло підкріплення, по селу запрацювала артилерія. Подальший наступ призвів би до величезних втрат, і Подгорський віддав наказ відступати.
Приблизно о 19.00 улани зайняли позиції біля цегельні на околиці Станиславова (вона й нині діє на вулиці Мазепи). Аби створити вигляд, що ескадрони готуються до нової атаки, підпоручик вислав уперед кілька патрулів. Німці активно їх обстрілювали, але вперед не лізли – боялись.
Боснійці полонених не беруть
Тим часом на лівому фланзі точились не менш криваві сутички. Урочище Діброву прикривав 3-й ескадрон ротмістра Тадеуша Жолкевського. Він побачив, що наближаються два ескадрони німецької кавалерії, і хоч уланів було вдвоє менше, повів їх в атаку. Німці злякались і почали тікати. Переслідуючи їх, улани вирвались далеко вперед і були обстріляні з лісочка біля села Драгомирчани та з окопів перед Радчею. Втративши кількох людей, Жолкевський відступив до Діброви та став чекати контратаки. І вона не забарилася – дуже скоро показалися хвилі ворожої піхоти, що сунула на Станиславів.
Розуміючи небезпеку моменту, полковник Мосціцький направив сюди свій останній резерв – 1-й ескадрон, при якому був і штандарт полку. Об’єднавшись, кавалеристи рушили на противника. Ось уривок із розповіді улана Крака:
«Під Станиславів підходила боснійська піхота (Боснія тоді входила до складу Австро-Угорщини, – Авт.), треба було їх відкинути. Ми знали, що босняки полонених не беруть, тож бій обіцяв бути кривавим. На оболонях під селом пустили коней галопом; ще побачив рушничний вогонь з-за парканів, а потім очуняв вже в лазареті. Товариші розповіли, що під черевом мого коня розірвалась граната. З тих пір я трохи недочуваю».
Під сильним вогнем улани доскакали до піхоти і почалась «рубка». Боснійці не витримали, кинули зброю та побігли ховатись у кущах і западинах. Після нетривалого переслідування кавалеристи повернули назад – попереду вони могли наштовхнутись на більш стійкого противника. Цікаво, що в сусідніх Опришівцях стояв полк терських козаків, але вони заявили, що в атаку не підуть, спостерігали за битвою, а потім узагалі знялися з позицій.
Під вечір 4-й ескадрон ще раз ходив в атаку і знову змусив німців і австрійців відступити.
Близько 21.00 зі Станиславова підійшли стрільці російського 42-го батальйону, а Мосціцький отримав наказ відійти.
Алея уланів
Втрати поляків становили 31 вбитого та 51 поранених, більша частина з яких потрапила в полон, втрачено 106 коней – це 20 % штатної чисельності полку. Але задачу Мосціцький виконав, протримався понад п’ять годин, що дало змогу генералові Ситіну повністю переправити 11-ту дивізію через обидві Бистриці та підірвати мости. Чотирьом сотням уланів протистояли два батальйони піхоти, два ескадрони кавалерії, кілька артилерійських батарей – загалом десь 2000 солдатів. Причому полк не сидів у глухий обороні, він постійно атакував, сковував ініціативу противника і не давав йому можливості просуватися вперед. Це була перемога!
Звісно, в масштабах Першої світової, де сходились мільйонні армії, сутичка під Крехівцями виглядала як незначний епізод, втім, для поляків вона стала символом звитяги й мужності, предтечею відродження власної національної армії.
Російське командування високо оцінило подвиг уланів – воїни отримали 80 медалей і 192 георгіївські хрести. Навіть командир німецького корпусу генерал Ліцман відмітив відвагу противника. Він відокремив польських полонених від росіян і дозволив місцевим мешканцям доглядати за героями, ще й подякував кавалеристам за порятунок міста від мародерів. У тому ж 1917 році магістрат видав пам’ятну медаль з цієї нагоди.
Загиблих героїв спершу поховали біля теперішнього стадіону «Рух». У 1922 році рештки перенесли до міського цвинтаря. Їхня братська могила була поруч із похованням воїнів УГА, біля огорожі цвинтаря, паралельно до сучасної вулиці Сімкайла. А в міжвоєнний період кінцеву частину вулиці Шевченка, звідки кавалеристи починали свою легендарну атаку, назвали Алеєю уланів креховецьких.
Автор: Іван Бондарев
Comments are closed.