Станиславів (тепер Івано-Франківськ) з околицями в липні 110 років тому – очима газети Kurjer Stanisławowski.
Продовження серіалу. Попередня серія – «Випускні, зустріч однокласників і смерть від блискавиці».
Увечері 17 липня 1907 року на давньому міському цвинтарі Станиславова (тепер – Івано-Франківськ) зібрався чималий гурт молодих людей, здебільшого поляків. Вони прийшли вшанувати пам’ять похованого тут 20 років тому Аґатона Ґіллера, одного з організаторів Січневого повстання 1863 року, з життя якого можна було списати гостросюжетний роман.
Надгробки А.Ґіллера у Станиславові та на Повонзках (Варшава, 1981)
Він був в’язнем трьох окупаційних влад, брав участь у формуванні Польського легіону в Туреччині, заснував Польський музей у Швейцарії, був ініціатором згуртування польських емігрантів Америки в Польський національний союз. Власне, ця емігрантська організація допомогла врятувати поховання Ґіллера, коли 1981 року старий цвинтар руйнували за наказом комуністичної влади. Останки польського повстанця тоді перепоховали на Повонзках у Варшаві, і дотепер його могила є в Польщі одним із культових місць.
Але через 20 років після смерті Аґатона Ґіллера в Станиславові вже не мали певності щодо велелюдності запланованих з нагоди ювілею заходів.
«Сподіваємося, що громадськість нашого міста численно поспішить на ці урочистості, щоби продемонструвати свої патріотичні почуття, і хоч багато хто вже виїхав на літній відпочинок, ті, що лишилися, широко долучаться до святкування», – писав 14 липня того року Kurjer Stanisławowski.
Агатон Ґіллер прожив у Станиславові лише три роки, кожного кварталу зголошуючись у владі з клопотанням про продовження йому терміну перебування як емігрантові. І не випадково. Ще 17-річним юнаком син бургомістра міста Опатувек (нині – Каліський повіт Великопольського воєводства) відгукнувся на революційні події «Весни народів» 1848 року. Але при спробі приєднатися до угорських повстанців Ґіллера затримали німецькі власті в Ратиборі (нині Рацибуж). Його перший арешт тривав до 1850 року.
Через два роки Ґіллер з’явився у Кракові як вільний слухач Ягелонського університету, але вже через рік його затримали австрійські жандарми за антиросійську діяльність і передали в руки царської влади. З Варшавської цитаделі, де він очікував вироку, Ґіллера відправили етапом до на сибірську каторгу. Відбувши на ній 5 років, він ще якийсь час керував у Іркутську школою для дітей місцевих поляків, відтак повернувся до Варшави, де працював журналістом і водночас готував збройне повстання, відоме зараз як Січневе.
Агатон Ґіллер вважав, що лише добре підготованими та злагодженими діями можна досягти успіху в боротьбі. У 1862 році він склав військову інструкцію для повстанців. Також він був автором концепції створення підпільного польського уряду. Під час повстання він навіть сам якийсь час його й очолював, а після поразки повстанців – емігрував до Саксонії.
1864 року суд у Лейпцігу виніс йому (заочно) вирок: за нелегальне видання часопису Ojczyzna – 4 років ув’язнення. Ґіллерові довелося переховуватися в Швейцарії, працюючи бібліотекарем. Після невдалої спроби замешкати у Парижі, де емігрант започаткував був видання Kurjer Paryski, він нарешті перебрався до Галичини. Оселившись у Станиславові, Ґіллер продовжив видавати свій часопис, але вже під назвою Kurjer Stanisławowski.
Станиславів Ґіллер обрав для поселення не випадково. Тут мешкала його сестра Агрипина, одружена з начальником бюро місцевої Каси Ощадності полковником Францішком Коперницьким. Окрім того, тодішній бургомістр Ігнацій Камінський був прихильним до колишніх повстанців й усіляко їм сприяв.
Будинок, в якому мешкав легендарний революціонер, стояв на вулиці Камінського (тепер Франка) під числом 9, але, на жаль, дотепер не зберігся. Не протрималася, ясна річ, до наших днів і меморіальна таблиця, встановлена по смерті Ґіллера. Міська легенда стверджує, що її розтрощив 1944 року прикладом свого ППШ котрийсь із «освободітєлєй» зі словами: «І здєсь бил етот Гітлєр!».
Помер Агатон Ґіллер у віці 56 років, застудившись у міській лазні. Гостре запалення легень посеред літа дослівно за день спалило виснаженого життєвими знегодами чоловіка.
Його похорон був урочистим. На ратуші, інших громадських будівлях висіли жалобні прапори з літерами «А.Г.». Траурний похід розтягнувся ледь не на півміста, представники товариств і братств, делегати з інших міст, учні шкіл і гімназій, ветерани польських повстань йшли у колоні, очоленій і замкнутій бравими пожежниками.
Поки ж польська громада міста готувалася ще раз гучно вшанувати покійного, на засіданні магістрату обговорювали інцидент, який стався за участю міської пожежної охорони. Під час недавніх виборів до Державної ради (австрійського парламенту) надійшло фальшиве повідомлення про пожежу, і вогнеборці промчали повз виборчу дільницю в приміщенні реальної школи на Сапєжинській (тепер вулиця Незалежності), чим викликали ледь не паніку.
«В день останніх виборів зателефонували з броварні Седельмеєра [тепер – руїни пивзаводу на вулиці Новгородській. – Z] до пожежної охорони, повідомили, що там вибухнула пожежа і просили негайно прибути на допомогу. Пожежна охорона зобов’язана була відгукнутися на таке повідомлення і, не зволікаючи, вирушити на місце оголошеної пожежі. Мусіла обрати дорогу через вулицю Сапєжинську, біля реальної школи», – описував пригоду Kurjer Stanisławowski, зауваживши, що проти начальника пожежної охорони не запроваджено дисциплінарного розслідування, бо не було доказів, що діяв з лихим умислом.
Броварня Седельмеєра – колись і тепер
На тому ж засіданні магістрату ухвалили два важливих для міста рішення. Найперше, міські радники вирішили, щоби «Міська рада, згідно з параграфом 51. Промислового закону, звернулася до політичної влади краю з проханням встановити максимальну ціну на м’ясо як кошерне, так і трефне». За словами міського радника доктора Борала, «вартість худоби в останні роки впала на 30-40 відсотків, але різники не хочуть зменшувати ціну м’яса». Таке рішення глядачі, присутні на засіданні магістрату, зустріли оплесками. Такі самі гучні овації пролунали в ратуші, коли магістрат зменшив вартість земельної ділянки (з 5 до 3 корон за квадратний метр) для будівництва приміщення для селянської бурси імені Тадеуша Костюшка.
Розбудова тривала й у курортному містечку Яремчі. Як повідомляв Kurjer Stanisławowski, «власник розлогого берега над Яремчанським водоспадом, ресторатор пан Ланкош звернувся за дозволом про використання сили водоспаду для електричного мотора, щоби Яремче отримало електричне освітлення». За відомостями газети, відповідний проект міні-ГЕС розробив інженер крайового управління пан Блаут.
А от інша новація, запроваджена у той час на Яремчанщині, сильно засмутила місцевих гуцулів. Якийсь магнат з польського міста Окоціма на прізвище Гетц за 600 корон річно придбав собі право полювання в тутешніх лісах і тепер «не хоче, щоб хлопи крутилися його лісом, бо, як він каже, вони лякають йому оленів».
«Прибуток з продажу ягід колись був єдиним утриманням для бідних гуцульських родин», – наголошувала газета, зауваживши, що тепер, коли гуцули не мають, де збирати ягоди, на базарі суниці й áфини подорожчали вдвічі-втричі.
Тяжку втрату також пережив тими днями станиславівський перекупник Мендель Лутвак, який із придбаними гусьми повертався Галицьким мостом у приміській Пасічній з базару додому. «Якийсь пасічнянський урвиголова розкрив Лутвакову клітку, і всі гуси числом 12 штук, отримавши свободу, за якусь мить уже розкошували… на воді», – співчував невдасі Kurjer Stanisławowski. З великими труднощами перекупникові вдалося впіймати тільки трьох птахів. Решта – «попливли до Галича», як іронічно зауважила газета.
Але не самі гуси тими днями вирушили в мандрівку до міста над Дністром. Прогулянкову поїздку до Галича влаштували собі в неділю, 14 липня, представники клубу залізничних машиністів. Їхали, ясна річ, потягом. «У програму екскурсії входять оглядини руїн Галицького замку», – повідомляв Kurjer Stanisławowski.
Comments are closed.