Станиславів на початку березня 110 років тому – очима газети Kurjer Stanisławowski від порталу Збруч.
Продовження серіалу. Попередня серія – «Биття вікон на тлі розваг з музичними клоунами».
Наприкінці XIX століття у Станиславові (тепер Івано-Франківськ) з’явилася частинка Парижа – розкішна бібліотека, яку зібрав і перевіз із Франції до Галичини польський емігрант Вінцентій Смагловський. Колись він уславився участю у так званій «коронаційній змові» (спробі зірвати у 1829 році коронацію російського імператора Миколи І польським королем). Книгозбірня Смагловського налічувала майже дві тисячі томів, серед яких були стародруки XVI століття, твори класиків польської та світової літератури, медичні та філософські трактати, книги з описами лікарських рослин, нумізматичні довідники тощо.
На початку березня 1907 року, щоби зберегти пам’ять про видатного чоловіка, ім`я якого носила Міська публічна бібліотеки, станиславівська газета звернулася до читачів з проханням допомогти з пошуком детальнішої інформації про життя Вінцентія Смагловського.
«Кому відомі подробиці життя покійного Вінцентія Новини Смагловського, фундатора тутешньої Міської бібліотеки та колишнього викладача французької мови у тутешній реальній школі або хто може надати його фотографії, просимо звернутися особисто або листом до редакції нашої газети у видавництві п. Станіслава Хованця», – писав у числі за 3 березня 1907 року Kurjer Stanisławowski.
А біографія цього непересічного чоловіка дійсно була варта гостросюжетного роману, що став би окрасою будь-якої бібліотеки. Наприклад, дехто стверджує, що 23-річний шляхтич Вінцентій Смагловський, долучившись до революційних подій у Варшаві, які вихлюпнулися у Листопадове повстання 1830-1831 років, став прототипом Кордіяна – головного персонажа однойменної драми класика польської літератури Юліуша Словацького. Цю п’єсу наприкінці XIX – на початку XX століття полюбляли ставити на польській театральній сцені, відзначаючи чергові річниці повстань проти царської Росії. Втім, «Польський біографічний словник» вважає версію про Смагловського-Кордіяна «необґрунтованою».
Про Вінцентія Смагловського було відомо, що народився він у Бродах на Львівщині, а гімназійну освіту здобував у Тарнові та Величці біля Кракова. Після ранньої смерті батька, молодий шляхтич з-під гербу Новина разом з матір’ю переїхав до Варшави, де з відзнакою закінчив ліцей отців-піярів і став студентом тутешнього університету. У столиці Польського Королівства його й підхопила круговерть революційних подій.
Після невдалої змови проти російського імператора Смагловський долучився до ще однієї групи змовників, які планували викрадення прусського короля Фрідріха Вільгельма III під час його перебування в Каліші. Але й ця операція закінчилася провалом: Смагловського затримала поліція і передала в руки галицького правосуддя. До липня 1832 року він перебував в ув’язненні у Львові.
Під час так званої «весни народів» 1848 року Вінцентій Смагловський був членом польської Національної Ради у Львові й учасником відповідної делегації до Відня. Разом з тим він підтримував тісну співпрацю з відомим конспіратором Юліаном Госляром, якого за підготовку повстання двічі засуджували до смертної кари і врешті-решт таки стратили 1852 року за вироком Віденського військового суду. Одним із співучасників змови Госляра був і Вінцентій Смагловський, якого тоді ж засудили до 12 років позбавлення волі. Завдяки амністії він вийшов на свободу швидше – у 1857 році. А вже через два роки разом із сім’єю емігрував до Франції.
У Парижі Смагловський влаштувався працювати у польську школу на Монпарнасі. Тут разом з іще двома приятелями-емігрантами, Станіславом Яновським і Філіпом Кулявським, він почав збирати бібліотеку, викуповуючи книжки на аукціонах і в букіністів.
У 1870-х роках польська еміграція переживала важкі часи після розгрому ще одного антиросійського повстання – 1863 року. Допис у «Газеті Польській», в якому розповідалося про важку доля ветерана-повстанця Смагловського, зворушив тодішнього бургомістра Станиславова та посла до Галицького сейму Ігнація Камінського, який також був учасником повстання 1830-1831 років і деякий час жив у еміграції – у Швейцарії та Франції.
Бургомістер Ігнацій Камінський
У 1872 році 66-річний Вінцентій Смагловський прийняв пропозицію переселитися до Станиславова, запакував у 14 скринь свою безцінну бібліотеку і повернувся на рідну Галичину. Привезена з Парижа книгозбірня стала основою для Міської публічної бібліотеки, довічним директором якої з платнею на рік у розмірі 300 золотих ринських станиславівський магістрат призначив Вінцентія Смагловського.
Колишня реальна школа
Приміщення для бібліотеки знайшли у будівлі реальної школи на вулиці Сапєжинській (тепер – стоматологічний корпус медичного університету на вулиці Незалежності), в якій екс-парижанин викладав французьку мову. Тут же він мав безплатне помешкання.
Ліворуч – надгробок Мауриція Ґославського, праворуч – давня світлина надгробку Агатона Ґіллера
У січні 1883 року Вінцентія Смагловського поховали на старому станиславівському цвинтарі (тепер – Меморіальний сквер) поруч із поетом і солдатом, учасником Листопадового повстання 1830 року Маурицієм Ґославським і одним із керівників Січневого повстання 1863 року Агатоном Ґіллером. Його могила, на жаль, до наших днів не збереглася.
Після смерті фундатора станиславівська бібліотека переживала не найкращі часи: упродовж добрих двадцяти років книжки зберігали абияк, не видавали їх на руки читачам, для книгозбірні довго не могли знайти постійного приміщення. У місцевій пресі з’являлися заклики передати найцінніші видання у львівський Оссолінеум, а решту – роздати школам і гімназіям міста. На щастя, у 1906 році новий директор бібліотеки Юстин Сокульський відновив її діяльність, систематизував фонди, зробив описи і почав популяризувати її фундатора – Вінцентія Новину Смагловського.
Прикро, але до наших днів жодна з книжок зі збірки, привезеної з Парижа, в Івано-Франківську не збереглася. Першу світову війну і перше нашестя російських солдатів до Станиславова бібліотечні фонди пережили ще більш-менш успішно. А от на початку радянсько-німецької війни 1941 року більшу частину тутешньої бібліотеки вивезли залізницею в напрямку Луганська. Але чи дійшов ешелон до пункту призначення, чи його розбомбила німецька авіація, достеменно невідомо.
Генрик Цепнік
Наступним після Юстина Сокульського директором бібліотеки у Станиславові (тоді, у 1921 році, вона мала вже статус не міської, а воєводської) став львівський театральний критик й історик Генрик Цепнік. Саме йому тодішній бургомістр Станіслав Хованець (той самий власник видавництва, в якому друкувався Kurjer Stanisławowski) пообіцяв, що у новій ратуші, будівництво якої почалося 1929 року, знайдеться приміщення і для книгозбірні. Щоправда, своєї обіцянки міський голова не виконав, і до останніх днів існування бібліотека тулилася у вогких кімнатах, які належали магістрату, в будинку на вулиці Карпінського (тепер – бібліотека медичного університету на вулиці Галицькій, 7).
Праворуч – бібліотека на вул. Карпінського
А в березні 1907 року той самий Генріх Цепнік приїжджав до Станиславова, щоби розбурхати місцеві акторські таланти та створити в місті сталу професійну театральну трупу.
«Наукова читальня» повідомляє, що в неділю, 3 березня, відомий літератор і театральний критик Генрик Цепнік зі Львова виголосить реферат «Проект постійного театру в Станіславові», – інформував Kurjer Stanisławowski, зауваживши, що гості заходу змушені будуть заплатити за вхід 10 сотиків.
Втім, книжки – книжками, культура – культурою, а політика – політикою. Міські урядники тим часом готувалися до виборів. Зокрема, як повідомляла газета, Станиславів поділили на чотири виборчі секції (округи) з доволі різною кількістю виборців: від 800 до 1500 осіб.
«За приблизними підрахунками, у Станиславові буде 4 500 виборців, з яких 2 550 жидів, а 1950 – християн», – інформував Kurjer Stanisławowski.
Газета публікує перелік уже зареєстрованих кандидатів із вказанням політичної партії, яку він представляє. Отож, за крісло посла до австрійського парламенту в Станиславові боролися: доктор Максиміліан Зайнфельд і доктор Юзеф Мослер (польські соціал-демократи), доктор Едмунд Лорш, залізничний інженер Генрик Шалль (партія чинного посла Ствертні), Ян Пошінґер (польська національна демократія), доктор Анзельм Гальперн і Макс Кунер (обидва – сіоністи), Савин Левицький (москвофіли), доктор Володимир Янович (українські народовці), Михайло Губчак (українські радикали), Станислав Горошкевич (католицькі народники).
Поки ж політики готувалися тратити гроші на виборчу компанію, несподівані прибутки рахували спадкоємці екстравагантного спортовця Альфреда Равич-Мисловського, який помер в Станиславові у віці 46 років.
«Небіжчик залишив кошти готівкою – близько мільйона корон», – повідомляв Kurjer Stanisławowski.
Оскільки пан спортсмен «через своє марнотратство перебував під опікою», кошти, покладені на судовий депозит, перейдуть до родини графів Реїв з Микулинець. Але найбільше тішилася якась станиславівська кельнерка, якій несподівано в руки впав цілий статок.
«За згодою тих же спадкоємців записав покійний Мисловський своїй приятельці Анні Затлер (колишній працівниці однієї з тутешніх кав’ярень) 150 000 корон», – інформувала газета.
Тіло покійного спортовця-мільйонера відправили до Відня, де він заповів себе поховати.
