В Австро-Угорській імперії середня освіта поділялась на класичну і реальну. У класичних гімназіях викладали гуманітарні науки та мертві (чи напівмертві) мови, як то грецька і латина. Вчились там вісім років, потім можна було вступати до університету. Реальні школи поділялись на нижчі (трикласні) і вищі (семикласні). У них наголос робився на предмети математично-природничого циклу і креслення. Після вищої реальної школи без проблем брали до технічних вишів, а ось двері решти університетів для «реальних пацанів» були зачинені.
Перший раз про трикласну реальну школу Станиславова згадує історик Венедикт Площанський у 1867 році. Тоді вона була об’єднана з чотирирічною нормальною (початковою) школою і там навчалися 694 дитини. Протягом 1870-1873 років за проектом архітектора Владислава Мюльна на вулиці Сапіжинській (нині Незалежності, 17) спорудили шкільне приміщення для тих двох навчальних закладів. Мюльн очолював нещодавно створений міський архітектурний відділ, ще й на додачу керував пожежною командою. Новобудова – триповерхова кам’яниця у стилі класицизму, мала 13 вікон по фасаду. Тоді місто відбудовувалося після сумнозвісної «мармулядової пожежі», коштів бракувало, тому фасад будинку майже позбавлений архітектурних прикрас.
У 1873 році міська рада направила клопотання до Відня, аби перетворити початкову реальну школу на вищу – семирічну. Для цього магістрат зобов’язувався віддати новозбудований шкільний будинок, платити за опалення та світло, ще й виділяти 500 ринських злотих з міського бюджету. Столиця відмовила. Але невгомонний бургомістр Ігнацій Камінський направив другу петицію, в який підняв дотацію до 1000. Подіяло!
8 травня 1874 року цісар видав декрет про створення вищої реальної школи у Станиславові із зарахуванням її на державний кошт, а 1 вересня почалися навчання. Зрозуміло, що вчилися там лише хлопці.
Перед тим у кам’яниці запрацювала перша міська бібліотека, яку з Парижа привіз польський емігрант Вінцентій Смагловський. У Франції він переховувався після антиросійського повстання, зібрав 7 тис. томів, які подарував Станиславову і став пожиттєвим міським бібліотекарем. Під книгозбірню та помешкання Смагловського відвели зал і кімнату.
Серед викладацького складу виділимо Остапа Левицького – поета і перекладача, діяльного члена української громади. Свої вірші він підписував псевдонімом Остап Ковбасюк. Не бракувало школі і видатних учнів. Згадаймо польського соціаліста і друга Івана Франка Фелікса Дашинського, відомих українських художників, авторів розписів катедри Антона Манастирського і Модеста Сосенка, польського живописця Яна Рубчака, який загинув у концтаборі Аушвіц.
У часи Першої світової у школі отаборився російський шпиталь. Поранені вчинили у класах справжній гармидер, пустили на розпалку бібліотеку. Коли у 1918 році школярі повернулися, то застали сумну картину. Неушкодженим залишився лише природничий кабінет і, частково, фізична лабораторія.
У 1920 році школу підвищили до математично-природничої гімназії, а від1926-го вона стала Третьою державною гімназією імені Сташиця (був такий відомий польський науковець і меценат). У 1930-х директор Ян Піскозуб здійснив капремонт споруди. Можливо, це його ім’я за Польщі носила теперішня вулиця Вінницька.
За совітів у будинку спочатку було облуправління сільського господарства, потім шкільні заклади, з 1967-го – корпус інституту нафти і газу, а з 1984-го і донині – стоматфакультет медінституту.
При будівництві кам’яницю спорудили зі значним відступом від червоної лінії забудови. Вільний простір огородили художнім кованим парканом, за яким росли численні дерева. У часи СРСР огорожу розібрали, а в 1986 році, при облаштуванні пішохідної зони, відкрили два фонтани. Спочатку вони були з білого мармуру, а після реконструкції 2002 року значно спростили форму та «почорніли».
Comments are closed.