Потяг – це нове чудо техніки – мешканці Станиславова вперше побачили 1 вересня 1866 року, коли запрацювала колія Львів-Чернівці. Вище залізничне начальство тоді сиділо у Львові, і це було логічно.
Але наприкінці ХІХ століття мережа колій настільки розрослась, що назріла потреба у регіональній дирекції, пише Репортер.
Міст-претендентів було чотири – Чернівці, Перемишль, Коломия та Станиславів. Наше місто мало невеликі шанси, адже за кількістю населення поступалося усім конкурентам. Але ми перемогли! Чому? По-перше, Станиславів був залізничним вузлом, сюди сходилися чотири лінії та ще одна будувалась. По-друге, він стояв у центрі залізниць, які переходили у відання нової дирекції. Але вирішальним фактором стало те, що керівником державних залізниць Австро-Угорщини був уродженець Галичини Леон Білінській, який усіляко лобіював наше місто.
Наприкінці 1892 року справу відкриття нової дирекції вирішили на користь Станиславова. Представники державних залізниць поставили перед магістратом жорсткі умови. Той мав збудувати окремий великий будинок на 70 покоїв і 30 кабінетів, коштом 170 000 ринських, не пізніше 1 липня 1894 року. Проект розробив архітектор технічного відділу залізниць у Відні Ернест Баудіш. Наглядати за роботами призначили інженера Яна Кудельського.
Будівництво розпочали 3 липня 1893 року. Строки підтискали, тому роботи тривали навіть взимку – небачений випадок для Станиславова! Не стали на заваді ані підмурівки старої фортеці, з якими зіткнулися при закладанні фундаментів, ні на рідкість дощове літо, ні епідемія холери.
Матеріали доставляли з усіх куточків імперії: цеглу із Сихова під Львовом, камінь зі Сколе, скло з Відня, спеціальне вапно із Куфштайну, шамотові плитки з Праги, кам’яні плити і сходи з Тернополя. Влітку на будові працювало 350 робітників, з яких десь 100 мулярів. Оздоблення фасадів виконали львів’яни Петро Гарасимович і Станіслав Левандовський, розписи інтер’єрів – Райхель і Пельц, теж зі Львова.
1 липня 1894 року, в суворій відповідності до угоди, будинок був урочисто відкритий. Першим директором став Людвик Вежбицький. Кам’яниця була другою чотириповерхівкою Станиславова, споруджена у стилі еклектики, мала 13 вікон по головному фасаду та портик із чотирма колонами. Цікаво, що це єдиний будинок у місті, який один утворює квартал, тобто з усіх боків його оточують різні вулиці і навколо нього можна проїхати на автомобілі. Перший поверх зайняв «Банк станиславівської землі» та численні магазини.
Залізничники орендували кам’яницю до 1914 року, доки не збудували власний офіс на Грюнвальдській. У вивільнену споруду перебрався магістрат.
1 вересня 1921 року створили Станиславівське воєводство, яке отаборилось у будинку колишньої дирекції, суттєво ущільнило магістрат. У 1935-му воєводство переїхало, звільнивши кабінети скарбовій палаті. Коли через три роки звідти забрався ще й магістрат, фінансисти стали повними господарями кам’яниці, за винятком нижнього поверху.
За перших совітів там містився обком комсомолу, а за других (з 1945 року) – головний корпус новоствореного медінституту (1994 – академія, 2005 – університет, з 2008-го – національний університет).
Нині будинок колишньої дирекції залізниць є однією з найбільших і найкрасивіших споруд міста. У порівнянні зі старою поштівкою, найбільші зміни торкнулися даху. Зникли масивні кулі на аттиковій балюстраді та овальні щити з австрійськими гербами на бічних карнизах. Також кудись «полетів» орел з головного аттику. Та й жодної крамниці на першому поверсі нині не побачиш. Картину дещо пожвавлюють блакитні ялинки, якими 100 років тому тут і не пахло.
