Довго думали, як назвати цю статтю. Річ у тому, що на поштівці 1910 року головними об’єктами є два зблокованих будинки, які належали різним власникам. До того ж, ті власники час від часу змінювались. Тому вжили нейтральну назву – особняки на Кілінського. Хто не знає – тепер вулиця Лепкого, пише Репортер.
Ближчим до нас є будинок № 36. Точна дата його будови невідома, орієнтовно – початок XX століття. Замовником і першим власником, скоріш за все, був Абрагам Крігель, який згадується у 1910 році. На цьому офіційна історія кам’яниці вичерпується. І це при тому, що споруда вважається чи не найкращим взірцем раціональної течії станиславівської сецесії у житловій архітектурі невеликих розмірів.
Впритул до вілли пана Крігеля примикає теперішня кам’яниця № 38, теж збудована на початку 1900-х. Вона виконана у стилі еклектики – поєднанні різнорідних стильових елементів. Порівняння фасадів двох сусідніх зблокованих будинків свідчить про те, як швидко мінялись архітектурні стилі, хоч розділяють ці будинки не більше десяти років.
Збудував кам’яницю німець Карл Гаусвальд – знаний у місті підприємець, власник фірми металовиробів. Зі старих реклам можна довідатись, який асортимент він пропонував покупцям: дитячі візки власного виробництва, кошики під квіти, меблі «покойові та дачні», валізи для подорожей, лижі, санки, різноманітні інструменти, ножі, зброю, амуніцію, колючій дріт і навіть… клозети. У кожному рекламному оголошенні зауважувалось, що більшість товарів власного виробництва, а ціни найнижчі в місті.
З часом Гаусвальд так збагатився, що невеличкий будинок вже не відповідав його статусу. Тому в 1911-му він продав особняк на Кілінського, а через два роки звів величну п’ятиповерхову кам’яницю на початку теперішньої стометрівки.
Яка подальша доля сецесійного особняка? Від Гаусвальда його відкупила вдова поштового чиновника Софія Петецька за 33 200 корон. Останній раз вона згадується у матеріалах перепису 1939 року. Тоді будинок все ще належав їй та мав чотири квартири.
З роками будинки не дуже змінились, чого не скажеш про вулицю. По-перше, з’явилися тролейбусні лінії. По-друге – хідники стали втричі ширшими. Цього досягли за рахунок демонтажу стильної кованої огорожі, що була перед будинками. Шкода, хоча сьогодні це дало можливість розмістити на перших поверхах кам’яниць бюро перекладів і магазин «Євро Авто».
Якимось дивом вціліло одне з маленьких дерев, яке видно на австрійській поштівці. Тепер воно виросло настільки, що частково затуляє будинок. Добре, що фотограф встиг його зняти без листя.
Також зверніть увагу на те, чим були викладені тротуари за Австрії. На листівці бачимо лівий хідник, акуратно вимощений якимись великими плитами, ймовірно – теребовлянським каменем. А ще у 1880-х роках сучасники згадували таке:
«Тротуари були дерев’яні, збиті з дощок, вдень і вночі небезпечні для життя, та завжди шкідливі для взуття».
Comments are closed.