У 1867 році імперія Габсбурґів стала дуалістичною монархією та отримала назву Австро-Угорщина. Кожна «половинка» обзавелась власним парламентом, грошима, навіть армією. Крім загальноімперських збройних сил, існували підрозділи крайової оборони. В Австрії вони називались ландвер, а в Угорщині – гонвед.
Це було щось середнє між внутрішніми військами та національною гвардією, пише Репортер.
На мапі Станиславова 1887 року є казарми крайової оборони, що знаходились між теперішніми вулицями Озаркевича та Желехівського. Втім, енциклопедія пише, що у нас полк крайової оборони був сформований лише в 1889-му. Як таке можливо? Насправді все просто. До того тут стояв батальйон ландверу, який потім розширили до полку. Повна назва частини: 20-й полк піхоти цісарсько-королівської крайової оборони «Станиславів». Комплектувався він вихідцями зі станиславівського і чортківського повітів, тож на 70 % складався з українців. А от офіцерами були німці й поляки. Ось прізвища командирів полку від 1903 року до початку Першої світової: полковники Чулакевич, Францель, Вальдхарт, Лернет, Штрамліч. Замикає список людина, яка запросто могла б рекламувати популярний сорт чеського пива, – полковник Антон Козел.
Казармами були довжелезні дерев’яні бараки, схожі на стайні. Санітарно-гігієнічні умови там були далекі від ідеальних, про що свідчать повідомлення у пресі про спалахи інфекційних захворювань, зокрема тифу. Офіцери жили комфортніше – коштом міста для них винаймали приватні квартири. Штаб спочатку розміщувався окремо від казарм – на Мазепи, де нині один із корпусів міської лікарні.
«Кур’єр Станиславівський» за 16 вересня 1894 року подає інформацію про початок будівництва нових казарм. Ймовірно, тоді ж спорудили триповерхову кам’яницю для штабу та вербувальної команди – на другому плані поштівки. До речі, у видавництві допустили помилку, підписавши фото як «казарми кавалерії», бо ті були на вулиці Національної гвардії.
Цікаво, що все військове містечко належало місту, а міноборони його винаймало. У 1901 році вояки перерахували до міського бюджету 15 964 корони. Через п’ять років у газетах з’явилось повідомлення про намір міської управи збудувати нормальні (капітальні) казарми для одного батальйону 20-го полку при вулиці Голуховського (Чорновола).
Однак у 1909-му магістрат розірвав угоду з військовими, навіть не приступивши до будови. Економісти підрахували, що цей проект місту буде не вигідний, адже кошторис становив 800 тисяч корон, а щорічна рента – лише 28 тисяч. Чекати майже 30 років, поки казарми окупляться, у міськраді не хотіли.
Перед війною полк входив до складу 43-ї піхотної дивізії. Із початком бойових дій частина брала участь у боях з росіянами за Галич, пізніше її перекинули на Італійський фронт. У 1918 році під час невдалого наступу майже вся 43-тя дивізія потрапила у полон. Із 20-го полку ландверу «на волі» залишився тільки запасний батальйон, який 30 жовтня перевели до Станиславова.
У своїх спогадах один із офіцерів пише, що їхні казарми на Голуховського були «цілковито зруйновані», тому піхотинців розмістили у колишній в’язниці «Діброва». Вже через два дні українізований батальйон взяв активну участь у Листопадовому зриві.
Мемуарист трохи прибрехав – насправді були знищені дерев’яні бараки, а мурована споруда штабу вціліла. У міжвоєнний період в ній розташовувався підрозділ польського 48-го полку піхоти. Кам’яницю знесли вже після Другої світової, коли совіти розташували там автопарк артилерійського полку. Після української «демілітаризації» територію забудували житловими багатоповерхівками. Нині на місці полкової канцелярії стоїть будинок за адресою Курінного Чорноти, 2 / 1.
Михайло Головатий
Фото Івана Бондарева
Поштівка з колекції Олега Гречаника
