Пропонуємо ще один будинок-привид. Його марно шукати на вулицях Франківська, бо він існує лише на поштівці, яку в 1909 році випустив станиславівський видавець Роман Ясельський. На ній — гарнізонний суд, будівля якого ще донедавна стояла на Національної гвардії, 14в, пише Репортер.
Австрійська імперія приділяла достатньо уваги безпеці своїх східних кордонів. Через це Станиславів був потужним мілітарним осередком. На початку ХХ століття його гарнізон складався з піхотного, кавалерійського, двох артилерійських полків, полку крайової оборони (ландверу), військового шпиталю, різних штабних і тилових установ. За переписом 1900 року в місті було 2937 військових, тобто понад 10% від цивільного населення.
При такому скупченні найрізноматніших військових місто просто мусило мати одну дуже солідну установу — гарнізонний суд. У грудні 1902 року будівельне управління ХІ армійського корпусу у Львові розробило й затвердило плани майбутньої споруди. Вона мала постати у самому центрі військового містечка на південно-західній околиці міста — на вулиці Військовій (теперішня Національної гвардії).
Комплекс складався із двох будівель — власне суду і корпусу попереднього ув’язнення, які були споруджені коштом у 300 тисяч корон. Будівництво почали навесні 1904-го, а у березні наступного року міські газети відрапортували про введення обох об’єктів в експлуатацію.
На австрійських планах комплекс показаний як ізольований, обнесений огорожею. Перед будинком суду був сад, між корпусами — внутрішнє подвір’я, позаду корпусу попереднього ув’язнення — задній двір. На поштівці представлена споруда саме гарнізонного суду — Garnisonsgericht. Вона зведена у стилі неокласицизму, якому притаманна скромність у декоруванні фасадів, що ідеально підходило економному військовому відомству. Гауптвахта містилась правіше від суду і збереглась до наших днів.
Зважаючи на чималий гарнізон, роботи у військових юристів вистачало. Містом ходили патрулі фельджандармерії, які пильно стежили, аби військовики не порушували громадський порядок. Солдату потрапити на гауптвахту було «раз плюнути» — пішов у самоволку, невчасно повернувся зі звільнення, не віддав вітання офіцеру, погано почистив зброю, загубив військове майно, перебрав оковитої чи з’їздив у вухо бойовому товаришеві… Військовий суд встановлював міру вини кожного порушника. Якщо проступок був не важкий, то вояк відбував покарання на тутешній гауптвахті, але якщо примудрився скоїти серйозний злочин — на нього чекала військова в’язниця.
Із початком Першої світової судочинна процедура значно спростилась — почали функціонувати військово-польові суди, які довго не церемонились. Багато шпигунів, солдатів-дезертирів чи просто симпатиків Росії розстрілювали прямо на в’язничному подвір’ї. Очевидець Василь Маковський згадував таке: «Розстріли не переводилися. З тим найбільше спішилося. Тряскіт сальв (залпів — Авт.) у жахливому кутику смерті між «Дібровою» та військовим судом не вгавав — від ранку до ночі».
За часів СРСР у будівлі містився штаб 70 дивізії, потім різні частини Збройних Сил України. Останньою, до 2004 року, тут господарювала військова служба правопорядку. Потім кам’яницю продали приватній структурі, яка її завалила та в 2015 році збудувала житлову багатоповерхівку.
Comments are closed.