Станиславів був значним залізничним центром. Крім пишного колійового палацу, тут містились великі паровозоремонтні майстерні, а з кінця ХІХ століття додалась ще й дирекція залізниць.
Майже 20 років вона не мала власного приміщення та орендувала у міста помпезну кам’яницю на Карпінського (Галицька, 2, медуніверситет), пише Репортер.
Восени 1911-го у пресі з’явилися повідомлення, що наступного року дирекція залізниць починає будівництво «офісу» на Грюнвальдській, а також великого житлового будинку поруч. Для цього у ченців-єзуїтів та міщанки Ляхавець придбали землю – за 150 000 корон. Кошторис нової дирекції становив 1,5 млн. Як бачимо, залізничники коштів не шкодували.
Проект розробив інженер Ріхард Трост із архітектурної служби міністерства залізниць Австро-Угорщини. Будівельним підрядником стала львівська фірма Юлія Райнігера.
Будову почали в 1912 році. Будували швидко. 1 травня 1914-го дирекція переїхала у нове приміщення. Це монументальний чотириповерховий будинок палацового типу, зведений у стилі неокласицизму. У плані він мав вигляд чотирикутника (56,3 м по фасаду та 62,6 м углиб), з напівпідвалом і просторим внутрішнім подвір’ям. Подібні будинки в архітектурі ще називають каре.
Через кілька місяців почалася війна, після якої Австро-Угорська імперія розвалилася на окремі країни. Одною з них була Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). Спочатку її столиця була у Львові, але потім місто захопили поляки, тож уряд переїхав до Тернополя, а з 1 січня 1919-го – до Станиславова. Так наше 35-тисячне повітове місто на п’ять місяців стало столицею. У колишній дирекції залізниць розмістився Державний секретаріат – Кабмін республіки. Юліан Чайківський, один із повітових комісарів, згадував:
«На другий день я пішов до Державного секретаріату. Він містився у величавім будинку дирекції залізниць. Кращого будинку на поміщення верховної державної влади й не треба…».
Після перемоги поляків залізничне начальство повернулось у своє приміщення. Вони працювали там до 1934-го. Тоді дирекцію ліквідували, втім будинок без господаря не лишився. Одну з найкращих кам’яниць міста зайняв уряд Станиславівського воєводства, а перед тим там зробили капремонт. Воєводство – це приблизно те саме, що область у сучасній Україні. Отже, у міжвоєнній Польщі то було як нині Біла хата.
У грудні 1939-го перші совіти створили Станіславську область, керівництво якою обрало собі «офіс» на Грюнвальдській. Німці теж не побачили кращої альтернативи для владних установ. Там отаборилося окружне староство на чолі з доктором Гайнцом Альбрехтом. А саму вулицю Грюнвальдську нацисти об’єднали з теперішньою Грушевського та ще й перейменували на Губернаторську.
Після війни совіти повернулись у кабінети, які їм сподобалися ще до того. До 1987 року тут містився обком партії, а після його переїзду в нову хату на Грушевського – міськвиконком.
Від 1994 року в будинку отаборилися юристи – апеляційний і міський суди, прокуратура, управління юстиції, управління судової адміністрації. Поступово за спорудою закріплюється нова назва – Палац правосуддя.
Чим палац відрізняється від дирекції? Змін не так вже й багато. Над кам’яницею з’явився аттик із тризубом, нижче якого латинський напис «Sine ira et studio», тобто «Без гніву і упередження» – девіз правоохоронців.
Також перед будинком тепер стоїть монумент на честь ЗУНР (скульптор Володимир Довбенюк). Його відкрили у 2003 році коштом мецената-заробітчанина Володимира Войцюка.
