Цього разу ми із загальної панорами площі Міцкевича візьмемо один будинок і спробуємо дослідити його історію. На поштівці станиславівського видавця Шреєра бачимо північний бік площі.
Втім, нас цікавить лише двоповерховий будинок з кованим балконом посередині, що має сучасну адресу Міцкевича, 10, пише Репортер.
Сьогодні це самісінький центр міста, але так було не завжди. За Потоцьких тою ділянкою проходила куртина – оборонна стіна між двома бастіонами. Австрійці фортецю знесли, ров засипали, і утворилось… невеличке болотце. Францішек Надаховський згадував, що наприкінці 1820-х, будучи гімназистом, стріляв там із рогатки диких качок. Пізніше багно осушили, але променадом ділянка не стала. Її облюбували єврейські купці, які розвернули там жваву торгівлю, через що площа отримала народну назву Жидівська.
Базар, чи як його ще тоді називали, торговиця, потопав у смітті, адже прибирати за собою купці не квапились. Лише після того, як площу офіційно перейменували на честь поета, магістрат видав розпорядження: «перемістити торги на пляц Тринітарський, а площу Міцкевича засадити деревами». Це сталося у 1888 році і саме з цієї дати брудний клаптик землі перетворюється на куток рекреації.
Чергове впорядкуваня площі відбулось через десятиліття, коли посередині встановили мармуровий пам’ятник Міцкевичу. Але й після того престижним районом площа не стала. Наприклад, газета «Кур’єр Станиславівськй» у 1911 році писала таке: «Вулиця також є спальнею, на якій, ніби у ліжку, сплять п’яні громадяни: в садочках, на лавках торговців, у під’їздах будинків і під пам’ятником Міцкевича (!)».
У другий половині ХІХ століття тодішня Жидівська площа прикрасилась черговою кам’яницею, яка є об’єктом нашого дослідження. Архітектор Зеновій Соколовський вважає, що це стиль класицизм, і дає стислий архітектурний опис будинку:
«Цегляний, двоповерховий, у плані прямокутний. На першому поверсі збереглася права автентична частина стіни з дверима. Внаслідок реконструкцій останніх літ, влаштування сучасних пластикових вікон та дверей первинний вигляд поверху втрачений. Він був оздоблений глибоким рустом, який зберігся на простінку в правій частині фасаду. На другому поверсі, відокремленому від першого горизонтальним карнизом, покритим бляхою, по центру розташований балкон з випуклою декоративною металевою кованою решіткою. Праворуч та ліворуч від балконних дверей симетрично розташовані два вікна з обрамленням у вигляді пілястр зі стилізованими капітелями. Прямокутні сандрики над вікнами мають ліпне завершення. Екрани під вікнами мають горизонтальну рельєфну ліпнину. Вінчає будинок складний декоративний карниз із зубцями».
Про власників будинку інформації обмаль. Не знаємо, хто його збудував і коли саме. Першу згадку виявила дослідниця Олена Бучик у місцевій пресі за 1902 рік. Тоді будинком володів (чи знімав тут житло) пан Теодор Цимбаліста, що мав серйозну проблему – його дружина хворіла чимось дуже серйозним. Довгих 13 років чоловік водив її по різних лікарях, але результату не було. Коли ж він зневірився і приготувався прощатися з коханою, хтось порадив йому звернутися до доктора Яна Опольського. Той швидко поставив хвору на ноги та ще й не взяв ні копійки з незаможного Цимбалісти. Розчулений чоловік надрукував у «Кур’єрі» хвалебну статтю, де обіцяв молитись за чудо-лікаря.
Останніми господарями будинку була єврейська родина Нахвальгерів. Переписний лист від серпня 1939 року підписав купець Мендель, що народився у 1883-му, проживав тут з 1900-го, і працював на сусідній вулиці Галицькій, 9. Крім того, тут мешкали його дружина Елька, донька Ума і 27-річна вдова Луїза Рейтер. Попереду всіх їх чекала радянська націоналізація, а потім – гетто на вулиці Бельведерській.
Михайло Головатий
Фото Ігоря Гудзя
Поштівка з колекції
Володимира Шулепіна
