На початку ХVIII століття Юзеф Потоцький примусово переселив євреїв у південну частину Станиславова – в район теперішнього головного корпусу медуніверситету. Інвентар міста за 1770 рік зазначає, що тут стояло кілька «домків і халуп затильних від брами кам’янецької, що тягнуться попід вал до вірменської хвіртки».
Усі ці халупки були дерев’яні – капітальні споруди з’являться лише на початку ХІХ століття, пише Репортер.
Під час великої пожежі 1868 року ділянка повністю вигоріла. Її оголосили вільною від забудови та призначили на продаж за ціною 1,5-2 злотих за квадратний метр. При такій низькій вартості покупців довго чекати не довелось; незабаром землю придбала заможна єврейська родина Гальпернів. У 1870-х вони спорудили тут великий двоповерховий будинок, який і бачимо на листівці. Його власником був керівник єврейської громади Герш Гальперн, якого наслідував син Карл – доктор права, голова доброчинного фонду імені Абрагама Гальперна, поміщик у селі Вовчинці.
На початку ХХ століття будинок нагадував казкову рукавичку – весь перший поверх займали численні орендарі. Кого там тільки не було: магазин капелюхів і білизни, фабричний склад-цукерня Феллера, годинникарська майстерня Рагера, крамниця канцтоварів Ангерманна та ще якийсь «заклад кредитовий». На їхньому тлі виділялась фризерня Фрішмана, яка фігурує ледь не на всіх ретро-поштівках.
Символічно, але будинок Гальперна повторив сумну долю рукавички. Тільки роль ведмедя тут виконав гарматний снаряд, який зніс половину споруди. Відбудові кам’яниця не підлягала, тож руїни розібрали та стали чекати, на сприятливу економічну і політичну ситуацію.
Цей час настав у середині 1920-х, коли Польща зуміла приборкати інфляцію. На місці кам’яниці Гальпернів звели цілих три будинки. Але не одразу.
Першою, у 1925 році, спорудили нову садибу Карла Гальперна, на Галицькій, 4 (проект Тадеуша Ковальського). На сучасному фото вона посередині кварталу, з гострим фронтоном. Має найвужчий фасад у місті (7,4 м) і майже губиться між сусідніми кам’яницями.
У 1937-му, лівіше від будинку Гальперна, звели триповерхівку для крамарів з Солотвина Аквіа Катца і Рози Шніцер (пл. Ринок, 2). Плани виготовив станиславівський архітектор Густав Вайтцман ще у 1928 році.
Втім найбільше перипетій пов’язано з наріжною кам’яницею на вулиці Лесі Українки, 1. Троє братів Шрагерів – Файвель, Рудольф і Леон – отримали дозвіл від магістрату на спорудження триповерхового житлового будинку та у вересні 1934-го почали рити котлован. Однак невдовзі роботи припинили – сусіди Катц та Шніцер написали скаргу, що забудовники надмірно наблизились до їхньої ділянки та затуляють доступ світла і повітря. Магістратська комісія відхилила скаргу як безпідставну.
А потім брати Шрагери зажадали додаткових квадратних метрів і замість триповерхівки запроектували чотири поверхи. Воєводство зміни не погодило. Тоді хитрі Шрагери звернулись із протестом до МВС у Варшаві, в якому йшлося, що сусіди готові добудувати свої будинки на один поверх. Відповідні листи зі згодою додавалися. Проти цього у можновладців аргументів не знайшлося і всі п’ять будинків на Лесі Українки побудовані як чотириповерхові. Бачимо, що вже в 1930-х влада міста турбувалась про гармонійну забудову центру міста, але, як і сьогодні, програла забудовникам.
Кам’яниця Шрагерів належить до стилю конструктивізму – лаконічні форми, фасадні стіни гладкі, без декору, з широкими прямокутними вікнами. У міській книзі обліку будинків зазначено, що кам’яниця споруджена у 1935 році (дата викладена на мозаїчній підлозі при вході), об’єм дорівнює 4170 м³, має 6 квартир на 16 кімнат.
Нині верхні поверхи житлові, а внизу розташований офіс благодійної служби «Карітас», крамниця предметів церковно-обрядового вжитку та бутік жіночого одягу «Пані».
Іван Бондарев, Михайло Головатий
Фото Ігоря Гудзя
Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького
