У 1841 році на південно-західній околиці Станиславова австрійський уряд збудував міську лікарню, або, як тоді казали, цивільний шпиталь. Будівля збереглася – нині це найдавніший корпус центральної міської клінічної лікарні на Мазепи, 114.
Посада головного лікаря була престижною, проте небезпечною. Багато очільників закладу помирали явно передчасно, пише Репортер.
Цивільний шпиталь у Станиславові. Фото з Національного цифрового архіву Польщі
Найкращий ескулап Станиславова
Значні кошти для будівництва лікарні дав тодішній губернатор Галичини ерцгерцог Фердинанд д’Есте. Через те вдячні мешканці Станиславова назвали цивільний шпиталь його ім’ям. За Австрії у Львові щороку друкували «Шематизм Королівства Галичини і Лодомерії із Великим Князівством Краківським». Там були відомості про всі урядові установи Галичини включно з медичними закладами. Є там і станиславівський шпиталь. Спочатку в довіднику давали лише кількість ліжок і річний прибуток, а з 1870 почали зазначати керівний склад.
Першим відомим «примаріушем», тобто головним лікарем, був поляк Зигмунд Мрочковський (1837-1888). Крім роботи у шпиталі, він мав приватну практику. Більшість сучасників називають його найкращим ескулапом Станиславова. Щоправда, й найдорожчим. Кажуть, лікар не починав огляд пацієнта, доки той не показував йому срібного гульдена. У 1870-х Мрочковський назбирав грошей, купив будиночок і капітально розбудував його, прикрасивши ґанком з колонами (нині – Січових Стрільців, 8). Брав активну участь у громадському житті міста, займав почесні посади – перший президент спортивного товариства «Сокіл», керівник ремісничого товариства «Гвязда», член правління Міської каси ощадності й бурси імені Крашевського.
А помер Зигмунд Мрочковський у 51 рік, заразившись від пацієнтки. Тодішній студент гімназії Мар’ян Островський згадує про це у своїх спогадах: «Місцеві лікарі безплатно лікували в бурсі молодь. До нас приходили такі лікарі: Мрочковський, директор лікарні, людина дуже здібна й сильно нервова. Власне, тоді поставив собі новий дім на вулиці Собєського. У місті тішився повагою, але в силі віку помер. Його колишня служниця з Лисця була хвора на тиф. Він поїхав її лікувати і заразився цією хворобою. Я був на його похороні. На цвинтарі гарно промовляв бургомістр Камінський. Після нього промовляв якийсь лікар (ізраєліт) такою довгою німецькою мовою, що довів слухачів майже до втрати притомності».
Будинок Мрочковського зберігся донині – Січових Стрільців, 8
Вдова Мрочковського Ксаверія поставила покійному чоловікові шикарний пам’ятник роботи львівського майстра Юліана Марковського. Станиславіський магістрат теж не забув доктора, назвавши на його честь вулицю – теперішню 100-річчя Червоного Хреста.
Могила Мрочковського у Меморіальному сквері
Переможець холери
Наступником Мрочковського став українець Юрій Конкольняк (1848-1902). У джерелах він також фігурує як Георгій, втім, це те саме. Після завершення станиславівської гімназії хлопець подався до Відня, де у тамтешньому університеті отримав диплом «лікаря всіх наук лікарських». Без зв’язків і впливових родичів молодому медику трудно було зробити кар’єру, тож у 1877 році Конкольняк записується до війська. По завершенню контракту трохи попрацював головним лікарем Тлумача, а в 1882 перебрався до Станиславова. Медиків тоді гостро бракувало. Скажімо, на весь повіт їх було лише вісім і всі вони мешкали у Станиславові.
Конкольняк швидко «обріс» численними клієнтами, паралельно працюючи лікарем у в’язниці. Після смерті Мрочковського його призначили директором цивільного шпиталю. Незабаром доля піддала його серйозному випробуванню на міцність. Протягом 1892-1893 років Станиславів потерпав від епідемії холери, боротьбу з якою очолив Конкольняк. Аби змусити пересічних мешканців мити руки, він навіть написав популярну брошуру «Гігієна», яку видав і розповсюджував через товариство «Просвіта». Рішучі заходи дали результати – холеру вдалося приборкати.
Також Конкольняк був незлим хірургом. У 1892 до шпиталю привезли 14-річного Михайла Б. із Тисменичан, якому кінь проламав череп. Лікар зробив складну операцію, витягнув з мозку хлопця уламок кістки і поставив його на місце так вдало, що «хлопець жиє і тїшить ся, як вперед добрим здоровлєм».
Вілла Конкольняка. Поштівка з колекції Олега Гречаника
Перебування на високій посаді та знайомство з місцевим істеблішментом дозволило головному шпитальному лікарю зробити непогану політичну кар’єру. У 1891 році його обрали членом ґмінної ради, а у 1892-1894 Конкольняк працював заступником бургомістра. Цієї посади він добровільно зрікся після обрання депутатом міськради, яким був до кінця життя. При цьому не забував свого українського коріння, активно виступав за присвоєння імені Тараса Шевченка одній з міських вулиць. Водночас ладнав і з поляками. Будучи заступником бургомістра, організував у 1894 році грандіозну міську ходу з нагоди ювілею повстання Тадеуша Костюшка. Керував Міською касою ощадності – на цю посаду обирали лише людей з бездоганною репутацією.
Однією з найбільших заслуг лікаря є те, що він лобіював заснування міського парку. Для цього йому довелося витримати запеклі баталії в магістраті та довести, що ділянка навпроти в’язниці «Діброва» є цілком здоровим і безпечним місцем.
Не забував Юрій Конкольняк і про власний добробут. Наприкінці ХІХ століття він придбав пишну віллу Ценських на вулиці Камінського (нині Франка, 35). Але, перебуваючи на піку слави, багатства й визнання, заразився від хворого на плямистий тиф і помер 10 червня 1902 року. Йому було 54.
Хірург від Бога
На заміну Конкольняку надіслали 40-річного лікаря Станіслава Красовського (1862-1916). Прикарпаття було йому не чуже – походив з Долини, закінчив Станиславівську гімназію. На хірурга вчився у Кракові. Потім сім років працював асистентом у тамтешній клініці знаменитого хірурга Ридігера. Далі мав практику у Львові, а в 1898 його призначили головним лікарем новоствореного шпиталю в Горлицях, що на Лемківщині. Дуже швидко молодий хірург перетворив лікарню на одну з найкращих у регіоні.
Станіслав Красовський мешкав на вулиці Шпитальній. Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького
У Станиславові головний лікар опинився під прицілом тутешніх пань. Він був неодружений, відносно молодий і досить приємної зовнішності. Як і його попередник, Красовський активно поринув у громадське життя. У 1904 його обрали заступником міського радного (тобто депутата), у 1908 він уже міський радний, а в 1912 виграє вибори до повітової ради. Паралельно виконував почесні обов’язки голови Міської каси ощадності та президента наглядової ради Польської позичкової каси.
Сучасники згадують, що хірургом він був від Бога. Оперував багато, мав легку руку. Його девізом був вислів: «моя велика місія – принести полегшення страждаючому людству».
Якщо за Мрочковського у цивільному шпиталі було лише два лікаря – він сам і хірург, а також 4-5 санітарів, то тепер ситуація значно покращилась. Станом на 1905 рік штат шпиталю виглядав так:
Директор Красовський,
Секундаріуш, лікар Добруцький (внутрішні хвороби),
Секундаріуш, лікар Крейц (очні хвороби),
Практикант, лікар Пацина (шкірно-венеричні хвороби),
Практикант, лікар Мондштейн (шкірно-венеричні хвороби).
Медсестрами були 10 монахинь, плюс 15 людей допоміжного персоналу.
Заклад був розрахований на 120 ліжок, втім, зазвичай там лікувалось понад 200 хворих. «Зайвих» пацієнтів клали по двоє на ліжко або стелили матраци на підлозі. У статті газети «Кур’єр Станиславівський» наводиться перелік основних хвороб, які лікували у шпиталі протягом 1904 року:
Хвороби очей – 448,
Венеричні хвороби – 238,
Шкірні хвороби – 158,
Туберкульоз – 80 (померло 22),
Інфекційні хвороби – 46,
Пологи – 42.
Хірургічних операцій за рік – 1049, більшість з них зробив Красовський. За перше півріччя 1905 у шпиталі пролікували 2957 людей, з яких померло 99. Смертність – 3,3%, тоді це вважалось непоганим показником.
Під час Першої світової війни директор залишився в місті. Росіян не боявся, навіть зумів відстояти свою лікарню, де окупанти планували розгорнути військовий шпиталь. 17 листопада 1916 несподівано помер, заразившись плямистим тифом. Йому було 54. За Польщі ім’ям Красовського назвали теперішню вулицю Шпитальну.
Далі буде.
Автор: Іван Бондарев
P. S. Висипний або плямистий тиф. Свою назву хвороба отримала від характерних висипок на бічних поверхнях тулуба й кінцівок. Поширюється завдяки вошам. Супроводжується сильним головним болем, критичною температурою, безсонням, маренням, проблемами із серцем. Ліки проти тифу винайшли лише у 1920-х.
