Повії Станиславова

Якщо вірити легендам, то чи не в половині старих кам’яниць середмістя колись були будинки розпусти, пише Репортер.

Зосина Воля (Коновальця) мала славу «вулиці червоних ліхтарів»

Найпопулярнішими кандидатами у борделі є нинішнє приміщення худграфу на Мазепи, конструктивістські будинки на початку Бельведерської та особняк на Короля Данила, де нещодавно обвалилась фасадна скульптура. Краєзнавці ж запевняють, що то все «пристойні споруди». Насправді жриці кохання працювали в інших місцях.

Зосю воліли всі

За радянщини слово «проституція» асоціювалось або з гнилим Заходом, або з проклятим минулим. Нікому з тодішніх науковців навіть у страшному сні не могло привидітись досліджувати цю тему. За останні 20 років ситуація змінилась — з’являються статті з історії проституції, десь навіть виходять книжки.

А й справді — чого лякатися? Отже, перша повія засвітилась у Станиславові ще на початку XVIII століття. У 1719 році на площі Ринок спалили якусь пані Звізченську. Ходили чутки, що вона відь­ма, навіть народила від диявола потворне немовля. Хоча була тая пані звичайнісінькою шльондрою, бо її аж двічі виганяли з міста за аморальну поведінку. А коли вона вчергове повернулася, то батьки міста не витримали та й наказали спалити…

За офіційною версією, вулиця Зосина Воля отримала свою назву через доньку Потоцького Софію (Зосю), яка звільнила тутешніх жебраків від сплати податків. Втім є легенда, що колись там мешкала відома повія Зося, яку «воліло» чи не все чоловіче населення Станиславова.

Так чи інакше, але саме Зосина Воля (сучасна Коновальця) стала осередком розпусти та найвідвертіших сексуальних фантазій. За даними австрійської поліції, у 1907 році в місті налічувалось 198 офіційних повій і 710 їхніх незареєстрованих колежанок. Вгадайте, де вони заробляли?

Тут поводяться пристойно!

Нещодавно на полицях книгарень з’явився автобіографічний роман Александра Гранаха «Ось іде людина» у перекладі Галини Петросаняк. Він описує, як у 1910 році прибув до Станиславова. Тут, на вулиці Зосиній Волі, служив його брат-артилерист. Коли хлопець запитував перехожих, як пройти у той керунок, люди дивились на нього «недовірливо і безцеремонно». Як потім з’ясувалося, Зосина Воля кишіла борделями, тому навіть питати про неї у місті вважалось непристойним.

Гранах настільки цікаво описує свій перший візит у бордель, що я наведу невеликий уривок з його споминів:

«Однієї ночі я, хвилюючись, пішов на вулицю Зосина Воля. Будинки розпусти стояли один біля одного. Там був гармидер, хаос, ринок живого товару. Старші чоловіки, гімназисти, солдати поодинці і гуртами сновигали сюди-туди. Усі скрадалися, немов злодії. Спочатку кожен ішов мовби байдуже, потім раптом, змішуючись з натовпом, пірнав в один із борделів. Втомлений і нещасний від своїх щоденних гонінь і поневірянь, я тинявся довкола одного з таких будинків. І ось раптом надійшов гурт чоловіків, і я, змішавшись з ними, прослизнув досередини, опинившись у борделі пана Кіммеле.

Кіммеле був трохи більший від ліліпута, але плечі мав надзвичайно широкі, виглядав як велетенський куб, зі своїми дов­гими закрученими догори вусами й потилицею бугая; своїм ситим голосом він, наводячи порядок, покрикував на гостей: «Тут поводяться пристойно, беруть дів­чину, платять і йдуть. А хто буде нахабніти, може дістати ножа під ребра». Усе заспокоювалось, і Кіммеле з чотирикутною пляшкою горілки йшов у задню частину будинку, де були сходи, що вели на другий поверх.

Там сиділи десь з вісім або десять дівчат, деякі зовсім молоді, втомлені й зніяковілі. Інші старші, з яскраво нарум’яненими щоками — на всіх були зовсім короткі спідниці, тож можна було бачити їх стегна угорі, куди не сягали панчохи, і ще далі. Я сів у кутку, спостерігаючи, як один із гостей підвівся, вказавши на дівчину. Вона теж встала й від повногрудої, широкої в стегнах дами з триповерховою рудою зачіскою і зв’язкою ключів отримала ключа і рушник. Гість дав дамі гроші і пішов за дів­чиною. Інший зробив те саме, потім третій, четвертий. Згодом перша дівчина повернулася, запалила цигарку. Одні йшли, інші поверталися. Так знову повторювалося те саме».

Варто зауважити, що Гранах скоро став своїм у закладі пана Кіммеле, де виконував обов’язки вишибали.

Війна та шльондри

Коли розпочалась Перша світова війна і Станиславів зайняли царські війська, кількість жінок легкої поведінки різко зменшилася. Російська поліція звітувала лишень про 85 повій, 35 з яких працювали неофіційно. У зв’язку із бойовими діями у місті запровадили комендантську годину. Віднині офіцерам можна було сидіти у рестораціях до 24.00, ходити у кіно до 23.00, а всім цивільним взагалі не можна було казати носа на вулицю після десятої вечора.

Але і в таких скрутних умовах повії знаходили можливість займатись своїм давнім ремеслом. Мало того, їхню діяльність можна сміливо ототожнювати із рухом опору клятим загарбникам. Наприклад, у 1916 році до міської влади звернувся комендант Березинського полку господін Федоров. Обурений поручик скаржився, що венеричні хвороби косять ряди нижніх чинів його прославленого полку. Офіцер просив негайно вжити заходи та посилити контроль над продажними жінками.

У магістраті розібрались і відповіли, що «солдатам не треба було вимагати вільної любові безоплатно». Але все ж таки провели примусовий медогляд, за результатом якого 16 жінок госпіталізували.

Золоті часи для повій настали у 1919 році — коли Станиславів став столицею ЗУНР. У місті було багато старших офіцерів і чиновників зі Східної України. Цілими днями вони просиджували у рестораціях, пропиваючи казенні гроші. Мемуарист Андрій Чайковський згадує, що їм допомагали випорожнювати кишені «різні дами, котрі товаришать зі старшинами, а ті їх угощають різними лаківками, лікерами, папіросками і чого душа забагне. Вони всі веселі. Бо чого ж їм журитися? Пропаде Україна, минуться українські старшини, то прийдуть польські. То все одно, лиш щоб можна при них поживитися».

Чайковський чи то наврочив, чи то напророчив. Незабаром оті всі «офіцери та державні мужі» зникли. А повії залишились. За Польщі роботи їм вистачало.

Далі буде

Автор: Іван Бондарев