Портрет розкаже. Як виглядали мешканці старого Станиславова (ФОТО)

У Чернівцях є пам’ятник невідомому чернівчанину. Він виконаний у формі плаща-пелерини, циліндра й парасольки, що висять на вішаку. У плащі є дверцята, про які екскурсовод зазвичай каже: «Якщо ви туди заглянете, то побачите, як виглядали стародавні чернівчани». Що там, ми не скажемо, але нас більше цікавить, як виглядали стародавні мешканці Станиславова.

Пропонуємо добірку портретів людей, що колись мешкали у нашому місті, пише “Репортер“.

Прокурор і сенатор

Відомо, що Станиславів будували два архітектори-французи – Франсуа Корассіні та Кароль Беное. У Беное був син Павло, який народився у приміському селі Княгинин, вчився у станиславівській академії. Коли почались магнатські усобиці, став на бік Юзефа Потоцького, але зберіг стосунки і з його конкурентами – кланом Чарторийських. Добре знався на юриспруденції, був писарем і суддею ґродським, згодом доріс до інстигнатора – коронного прокурора. А вершиною його кар’єри стала пожиттєва посада каштеляна варшавського, завдяки якій Беное увійшов до сенату.

Його неодноразово залучали для виконання дипломатичних місій. Добре володів турецькою. Мав аудієнцію у великого візира, говорив з ним без перекладача, після зустрічі отримав у подарунок коня й хутра.

У короля Беное «заробив» староства – яблунівське, солотвинське, коломийське, які зробили його дуже заможним. Добряче поторгувавшись, вигідно купив Бурштин із прилеглими селами та перетворив його на власну резиденцію. Але й про Станиславів не забував – у 1737 році збудував дім старців та калік (зберігся, Галицька, 14).

Одружився на гречанці Марії з Палеологів, які виводили свій родовід від візантійських імператорів. Мав єдину доньку Магдалену, вона померла ще за життя батька, тож усі маєтки успадкувала онука – Юлія Скарбек.

Портрет коронного інстигатора Павла Беное зберігається у Краківському державному музеї.

«Портрет чоловіка з родини Потоцьких» нині зберігається у Музеї Кресів міста Любачів. “Репортер” дякує польським партнерам за надану ілюстрацію

Хлопець з родини Потоцьких

У будівлі Музею мистецтв Прикарпаття раніше був римо-католицький парафіяльний костел. Окрім ікон і скульптур, його прикрашали численні портрети. Переважно це львівські архієпископи й магнати Потоцькі, бо вони щедро жертвували на храм. Серед них був і портрет хлопця в якомусь дивному одязі, що нагадував рясу. Вважалося, що він теж із Потоцьких.

За совітів костел закрили, а начиння розтягнули по різних музеях. Портрет юнака опинився у Музеї Кресів польського міста Любачів і в каталогах проходить як «Портрет чоловіка з родини Потоцьких».

У 1928 році у Станиславові відбулась історична виставка, присвячена минулому міста. Тоді ж історик Чеслав Хованець видав каталог експонатів. Під номером 62 читаємо наступний опис «Юзеф Потоцький (?), воєводич познанський, учень тутешнього колегіуму єзуїтів, ймовірно, в однострої студентського братства».

Воєводич – тобто, син воєводи. Батьком Юзефа був Станіслав, майбутній воєвода Познанський, а дідом – воєвода Київський і власник Станиславова Юзеф Потоцький. На честь нього, власне, й назвали хлопця. Дід дуже любив онука.

Історик Станіслав Заленський у книзі «Отці єзуїти в Станиславові» пише про малого таке: «Був це гарний, жвавий і мудрий хлопчина, який старанно вчився в народних школах, улюбленець учителів і однолітків. Але благородна пані смерть забрала цю оздобу станиславівських шкіл. Ще під час хвороби отці єзуїти відвідували і втішали хворого Юзефа, приносили йому ліки зі своєї аптеки, а коли неміч перемогла, приготували невинну душу в дорогу до вічності, зімкнули йому повіки і перенесли прах до фамільних гробниць у колегіаті. Жаль воєводи за внуком не мав меж…».

Юзеф помер від чуми у 1730 році. Його батько одружився у 1719 і мав трьох дітей, Юзеф був наймолодшим. Отже, помер десь у вісім років. Хлопець на портреті виглядає старшим.

Його боялись конкуренти

У вірменському костелі також висіли портрети. Майже всі – духовних осіб, настоятелів храму чи львівських архієпископів. Ніби біла ворона серед них портрет купця Христофора Рошко-Богдановича (1686-1767), який сьогодні зберігається у Львівському історичному музеї. Картина має дивну форму неправильного шестикутника. Річ у тім, що це не простий портрет, а натрунний. Він використовувався у поховальній церемонії та кріпився на торець домовини, з боку голови, через що й отримав відповідну форму.

Після поховання портрет вішали десь на видному місці у костелі. Зрозуміло, що такий живопис могли собі дозволити лише заможні родини. Христофор Рошко-Богданович належав саме до таких.

Він народився у Трансильванії, доводився племінником вірменському пароху Станиславова Стефану Рошку. На запрошення стрия переїхав до нашого міста, де став заможним купцем. Торгував худобою – закупав волів у Валахії, відгодовував на орендованих сінокосах, а потім продавав у Гданську. Сучасники згадують, що бізнес вів агресивно, жорстоко нищачи конкурентів – своїх же вірмен.

У 1736 Христофора обрали до «ради карсунахпарів» (старійшин), а згодом – до вірменського магістрату. Наступного року у поляків Міхала і Марії Гоїв він купив за 400 злотих будинок і землю на Великій Брукованій (тепер – Гетьмана Мазепи).

Коли Рошко-Богданович помер, для похорону написали два натрунних портрети. Один помістили у новозбудованому костелі, а інший відправили до вірменського храму Кам’янця-Подільського, на який він теж офірував гроші. Останній портрет загинув під час Першої світової.

На фото: могила Стефана Гошовського

Перша жертва революції

У 1848 році у Європі почалися заворушення. Австрійська імперія хиталась, поляки, чехи, угорці прагнули незалежності. В історію ця епоха увійшла під назвою «Весна народів». У Станиславові теж було неспокійно.

Ввечері 27 квітня натовп у 600 людей підійшов до будинку начальника фінансової дирекції Андрія Жулавського, що мешкав на Шпитальній, 2. Цей чиновник мав активну проавстрійську позицію та несхвально відгукувався про місцеву національну гвардію. Польська молодь вирішила його провчити і влаштувати «котячий концерт» під вікнами – щось на кшталт музичної демонстрації. Переляканий чиновник викликав військо, яке розігнало демонстрантів. У сутичці від солдатського багнету загинув 16-річний студент гімназії Стефан Гошовський.

Вбитий походив з великої родини. Його тато Едвард був державцем (орендарем) сіл Велдіж (Шевченкове Долинського району), Максимівка, Лолин, Нагірне Стрийського повіту. Мати, Людвіка з Матковських, була сестрою капітана наполеонівських військ і донькою інженера, який заснував перше на Прикарпатті металургійне підприємство. Загалом у Гошовських було 11 дітей – вісім хлопців і три дівчини.

На похорон студента прийшли кілька тисяч людей, усі храми міста били у дзвони, на цвинтарі відбувся мітинг із полум’яними промовами. На честь хлопця випустили афішку з його портретом й віршом учасника антиросійського повстання Яна Кароля Цибульського. Вона коштувала 24 крейцери – кошти йшли на спорудження пам’ятника Гошовському. Невідомо, скільки зібрали грошей, але надгробок невдовзі поставили.

Кавалер золотого хреста

У фондах обласного краєзнавчого музею є портрет священника з великим орденом на шиї. На звороті є підпис язичієм, тобто українсько-польським суржиком, що активно використовувався в середині ХІХ століття: «Всєчєстний крилошанин Шанковський. Урожден года 1795. Портретован 1868».

Інформації про нього небагато. У Вікіпедії є роки життя – 1795-1870. У 1818 висвячений на одруженого священника. Був парохом у кількох селах, поки у 1841 не переведений до Станиславова, де став деканом – начальником адміністративного округу єпархії. У 1851 році призначений почесним крилошанином львівської греко-католицької капітули – дорадчого органу при митрополиті. Крилошани, або каноніки, поділялись на дійсних (що реально засідали) й почесних. Останні нічого не робили, мали лише титул і право носити крилошанські ознаки – пелерину й нарукавники.

Професор Кубійович у своїй «Енциклопедії українознавства» додає, що Шанковський у «1848 році організував при допомозі інших священників Народне ополчення на Гуцульщині, яке відбило від польської національної гвардії місто Станиславів. Нагороджений високим австрійським орденом».

Про войовничість декана Кубійович дещо перебільшив. Жодних боїв між українським ополченням і польською гвардією у Станиславові не було, гвардійців тихо роззброїли австрійські солдати. А ось своїх братів українців Шанковський заклав. Листом від 10 травня 1848 він повідомив у митрополію про греко-католицьких священників, які увійшли до польської Окружної ради, та вимагав від церковної влади «належної протидії поширенню революційних пропольських настроїв серед кліру».

За відданість імперії Шанковський отримав орден – «Хрест цивільних заслуг». На портреті бачимо його найвищу ступінь – золотий хрест із короною.

Далі буде.