Перша зірка та золоті горішки. Як 100 років тому святкували Різдво

Сучасне Різдво асоціюється не лише з родинним затишком і колядками, а й з яскравою ілюмінацією, вуличними імпрезами, ошатно прибраними крамницями й барвистими ярмарками.

А яким постає Різдво 100 років тому в спогадах галичан? Про це пише “Репортер“.

Яка то була радість!

Неодмінним атрибутом Різдва у селах був дідух, а у містах – ялинка, прикрашена іграшками та свічками. Щоправда, у міжвоєнний період в оселях багатьох сільських родин, а особливо інтелігенції, також з’явилася зелена красуня.

Більшість ялинкових прикрас виготовляли власноруч. Діти чи дорослі робили різнобарвні ланцюги-гірлянди з паперових смужок. Обгортали золотистим папером горішки, яблука, круглі медівники та інші ласощі. Згодом непомітно від батьків зголодніла малеча час від часу скубала ці прикраси.

«Яка то була радість вбирати ялинку! Мамуся купували в магазині личко ангелика, надруковане на папері, а ми доробляли йому крила і сорочечку. Цей ангел прикрашав верхівку ялинки», – згадувала уродженка села Дуньковички Перемишльського повіту Теофілія Манько.

Зворушливі спогади залишив син сільського священика, галицький адвокат Данило Богачевський. За його словами, на Святвечір до хати вносили дідух, під столом розстелювали сіно, в яке вкидали горіхи, яблука й цукерки. На кути стола клали часник як оберіг від нечистої сили. Найбільше клопотів було в останні години підготовки до свят.

Усі люблять Миколая. Що знаходили під подушкою діти 100 років тому

«Рух! Робота кипить! Нарубати дров на три дні і поскладати. А то кухня і шість печей у кімнатах! Повідгортати сніг. А в кухні все горить. Є для кого наварити. І наробитись. Пироги з бульбою, з бульбою і сиром, з капустою, борщ з ушками, голубці, і т. д., вкінці узвар, тобто вивар із сушених овочів, який ми називали «варвара», прикінці – кутя… А ми з тугою та нетерпінням дивимось на небо. Аж ось побачили! Мамо! Уже є зірка на небі. Утихає праця. Усі миються, перебираються в святочне убрання та усі, сукупно зі службою, увіходять до хати. Стихає все – «хоч мак сій» – лунають слова молитви».

З появою першої зірки родина сідала за вечерю. Крім згаданих страв, на стіл подавали смажену рибу, пиріжки з сушеними сливами, вареники з рибою, пампушки. У заможних родинах для дітей клали й тогочасні «делікатеси» – апельсини та інжир.

Колядників забагато не буває

Село зустрічало Різдво як велика родина. Віряни першими вітали колядками та щедрівками свого священника, однак за особливі заслуги такий привілей отримували й окремі вчителі. Наприклад, у селі Стоках (повіт Бібрка) напередодні Нового року (13 січня) місцеві музики йшли щедрувати в першу чергу до письменниці й педагога Уляни Кравченко.

Письменник Богдан Лепкий згадував, що після вечері діти здебільшого заможних сусідів обдаровували його батька, отця Сильвестра Лепкого, горіхами й солодощами. Священник у відповідь запрошував їхніх батьків на частування. На наступний день у резиденції пароха влаштовувалася гостина для понад двох десятків господарів.

Схоже писав і відомий громадський діяч Олександр Барвінський. Найавторитетніші ґазди, члени чоловічого церковного братства, приходили до його батька на другий день Різдва. Поколядувавши та виголосивши віншування парохові, вони сідали за частування.

Наступного дня з колядою приходило жіноче братство – 30-40 найповажніших господинь, яких також запрошували на гостину. «При сій нагоді вив’язувалася щира розмова про всякі родинні й громадські справи, про народні обставини, допити та поради про всякі потреби чи загалу чи одиниць», – згадував Барвінський.

Чимале товариство збиралося на Різдво у садибі письменника Василя Стефаника у селі Русові Снятинського повіту. Тут часто бували вчителі Василь Костащук та Михайло Вахнюк, лікар Іван Подюк, адвокат Микола Фірманюк, інші громадські діячі, селяни.

Танцюють всі! Як і для кого у Станиславові проводили бали (ФОТО)

Святкові привітання були виявом поваги з боку громади, адже традиційно вважалося, чим більше колядників приходить до хати, тим більша шана господарям.

Січовий стрілець у вертепі

У міжвоєнний період традиційним стало колядування для потреб різних громадських організацій, а особливо педагогічного товариства «Рідна школа». У селі Пукові на Рогатинщині стараннями отця Василя Соловія взагалі заборонялося колядувати для власних інтересів (як казали у народі «на заробітки»). Колядники заздалегідь отримували «посвідку» від священника й усі виручені кошти віддавали на громадські потреби.

«Вже перед Різдвом були проголошені групи і їхні провідники на поодинокі райони села і всі знали, кого очікувати під вікном. Парох також випозичав для вертепів театральні строї для «царів», «іродів» і інших», – писав уродженець села, діаспорний історик Іван Музичка.

Вчителька Іванна Блажкевич видала сценарій вертепу, призначений виключно для коляди на «Рідну школу». У ньому, крім відомих персонажів – Ірода, пастуха, жида, цигана, кози, – виступали ще й січовий стрілець та інвалід війни. Останнє, як і те, що при накритті столу на Святвечір клали зайві прибори для полеглих героїв визвольних змагань, свідчило про народження нової традиції.

У читальнях проводили спільні вечері для членів усіх громадських товариств і дирекції школи. Письменниця Марія Кузьмович-Головінська згадувала про такий захід у селі Зарваниці Підгаєцького повіту.

«Братство при зарваницькій церкві уряджувало зимою спільну просфору і ялинку для дітей. Я кинулась у вир тієї праці. В моїй кухні було завжди багато жінок старших і молодших. Вечорами за довгим столом, на лавках, дівчата терли кольорові люкри (густий солодкий сироп, яким покривають кондитерські вироби – авт.). Люкрували різних форм медянички. Обвивали барвистими бібулками (цупкий папір – авт.), роблені моїми руками помадки на ялинку. Золотили горішки. По обіді в той день була прибрана ялинка в церкві. Правився молебень і по молебні роздавав о. Василь двісті п’ятдесят ангеликів та ласощі – усім дітям. Старші сестриці приглядалися цьому з очима повними сліз та втирали їх кінчиками фартушка чи хустини, а старші браття поміж рядами дітей з відерцями горішків, яблук. Похапцем ловили дитячі руки оці ласощі, наче боялися, щоб їм не відібрано».

Урочисті вечері відбувалися не лише у селах, а й у містах, зокрема у міжвоєнному Станиславові. Особливо велелюдно було на заходах від товариства «Рідна школа».