У Франції казки збирав Шарль Перо, у Німеччині — брати Грім, у Данії — Ганс Крістіан Андерсен. Для галицьких євреїв такою людиною став Горацій Сафрін, пише Репортер.
Між банкірами й жебраками
Горацій Сафрін (1899-1980) народився у Монастириську, поблизу Бучача, але змалку жив у Станиславові. По закінченні початкової школи, поступив до І польської гімназії. Був літературно обдарований і вже у 14 років випустив свою першу книгу віршів «Поезії».
У часи Першої світової встиг повоювати на італійському фронті й навіть дослужитись до офіцерського чину. Далі — навчання у віденський театральній школі та повернення до Станиславова у 1920 році. На хліб заробляв акторським мистецтвом у єврейському театрі Гольдфадена, який пізніше очолив.
Молодий актор познайомився з цікавими людьми, від яких почерпнув багато цікавих історії та пліток. Саме вони лягли в основу його збірки єврейських анекдотів.
“Особисто знав фірмана Файфля, — згадував Сафрін, — людину зі шляхетним серцем. На цвинтарі заприятелював із кількома професійними жебраками, які виводили свій рід з часів заснування нашого міста”.
Портрет молодого Горація Сафріна з архіву Ольги Цівкач
Втім коло знайомств Горація Сафріна не обмежувалось представниками лише станиславівського «дна».
“Був навіть гостем банкіра і нафтового магната Гартенберга, дружина якого носила кольє із брильянтами у п’ять каратів. Сидів у кав’ярні за одним столиком із бароном Поппером (тим самим, що проклав у Карпатах першу вузькоколійку — Авт.), який, замовляючи філіжанку кави за 40 грошей, завжди залишав офіціанту на чай срібну двозлотовку”.
За перших совітів Сафрін працевлаштувався художнім керівником обласного Будинку народної творчості. У червні 1941-го евакуювався на схід, чим уникнув трагічної долі своїх одновірців, які загинули у станіславському гетто.
Після війни переїхав до Польщі, мешкав у Лодзі. Написав близько двох десятків книжок, найбільш відомою з яких є збірка єврейських анекдотів «При шабатових свічах». Вона вийшла у 1962 році і перевидавалась вже понад 10 разів!
Ми відібрали анекдоти, які мають прямий стосунок до Станиславова. Майже всі герої цих історій — не абстрактні персонажі, а цілком реальні люди, які мешкали в нашому місті. Часові рамки — від старої Австрії початку ХХ століття до міжвоєнної Польщі.
Притча від бібліотекаря
В останніх роках санації* керівництво релігійної ґміни Станиславова переважно складалося з людей не надто освічених. Тож коли до кагальної ради надійшла пропозиція профінансувати бібліотеку, більшість промовців виступила проти.
Тоді слова попросив бібліотекар, знаний літератор та історик Рейвен Фан, який повідав наступну притчу:
«Сталося це в одному українському селі. Невідомо, що найшло на місцевого попа, але він якось захотів усе кинути і втекти. Усе провернув дуже швидко: у свої духовні шати переодягнув діда, який спав під парканом, а сам натягнув його лахміття і зник.
На світанку дід прокинувся, протер очі, позіхнув, подивився на себе… і роззявив рота.
Що за дідько?! З очей моментально спала пелена сну, як побачив на собі чорну сутану. Ущипнув за плече — не допомогло. Дав собі два пекучих ляпаси — теж ніц не допомагає. «Рятуйте! — подумав у відчаї. — Певне, мені ще вчорашня горілка з голови не вивітрилась». І, пішов у село…
Йде наш дід і очам не вірить. Хлопи знімають перед ним солом’яні капелюхи, жінки цілують ручки. «Хтозна? — гадає жебрак. — Може, сталося якесь чудо? У давнину різні дива траплялись. Як мені дійти правди?».
Раптом стукнув себе по чолі.
«Ага! — радісно вигукнув він. — Мав я ще у штанях трохи грошенят. Піду до міста і куплю собі молитовник. Якщо цієї ночі ще й читати навчився, то я таки піп».
Так і зробив. Розгорнув, дивиться, але не може прочитати жодної літери.
Аж тут підходить до нього начальник повіту і каже: «Вітаю, отче!». А потім ще й міцно потиснув руку.
Жебрак знову підбадьорився й подумав: «Та мав я їх усіх в одному місці! Якщо сам начальник повіту подає мені руку, то я безсумнівно є справжнім попом. А що не вмію читати — дурниця! Вони всі того не вміють!».
«Шановні панове радні! — закінчив Рейвен Фан. — Ви, напевно, вважаєте, що якщо самі не читаєте книжок, то й уся жидівська громада нашого міста їх теж не читає?».
Бідна вдова
Айзік Голіцер, чи не найбільший багач Станиславова, опинився на межі банкрутства. Набрав величезних позик у банках та в приватних осіб і не зміг повернути.
У таку сумну хвилину до помешкання Голіцерів прийшла недавно овдовіла жидівка. Хотіла покласти під хороший відсоток залишений по чоловікові спадок — тисячу доларів.
Айзік без вагань бере гроші і подає вдові власноруч підписаний бон. Коли ж вона пішла, Голіцерова виказала чоловікові:
— Чи є в тебе совість? Як ти можеш так вчинити з бідною вдовою?
Трохи поміркувавши, Айзік відповів:
— Почекай! Скільки може дати бідна вдова? П’ять, десять, ну — двадцять доларів. Але подарувати найбіднішому з бідних тисячу доларів готівкою може лише справжній вар’ят.
Дивні люди
Берл, знаний станиславівський пияк і волоцюга, полюбляв усіх запитувати:
— Чи знаєш, які жиди найдурніші у світі?
— Жиди хелмські?
— Ні!
— А хто?
— Шинкарі.
— Чому?
— Ти собі уяви — вони мають горілку, але продають її іншим…
Складна річ
Дамський кравець Беніс Літман, найдотепніший серед станиславівських ремісників, любив повторювати: «Не одяг красить людину!». Тому страшенно халтурив.
Якось, незадоволена клієнтка подала на нього до суду, аби отримати відшкодування за зіпсований матеріал.
Суддя допитує відповідача:
— Прізвище?
— Літман.
— Ім’я?
— Прошу високий суд! У нас, жидів, ім’я — це занадто складна річ.
— Чому складна?
— Прошу тільки послухати. Жидівською я називаюсь Байніш, що польською звучить як Беніс. У хедері** мене називали Берел-кап, у синагозі — реб Бер. На вивісці майстерні зазначено Бернард, а моя дружина називає мене ідіотом.
Далі буде.
* Санація — назва політичного режиму в Польщі, який утримував владу протягом 1926-1939 років.
** Хедер — початкова єврейська релігійна школа.
Поштівки з колекції Володимира Шулепіна
Автор: Іван Бондарев
