На вулицях Івано-Франківська легко впізнати будинки, зведені у міжвоєнний період. Більшість із них належить до стилю функціоналізм, якому притаманні відсутність будь-якої ліпнини, чіткі геометричні пропорції, сірий колір та активне використання скла й бетону.
Такими самими були й нереалізовані архітектурні проекти польської доби. Хоча, не всі, пише Репортер.
Читальня у закопанському стилі
Існують цікаві спогади Володимира Феданківа, що надруковані у першому томі «Альманаху Станиславівської землі». В них він описує життя дільниці Княгинин-Колонія та її частини — Майзлів — в останні роки Австро-Угорщини. Серед інших цікавих фактів Феданків згадує про читальню товариства «Просвіта» на Майзлях, яка розташовувалась у невеличкому старому будинку.
Ще перед Першою світовою уряд ґміни Княгинин подарував цю хатинку із земельною ділянкою для будівництва читальні. Із початком бойових дій стало не до культури і знову про будівництво заговорили лише після того, як замовкли гармати. В колекції Олега Гречаника є поштівка із підписом «Проект дому чит. Просьвіти на Книгинині кольонії, вид з переду. Арх. Є. Нагірний. Львів». Листівка не датована, але пройшла пошту в 1924 році.
З енциклопедії дізнаємось, що львівський архітектор Євген Нагірний (1885-1951) у Галичині спроектував багато церков, зокрема й дерев’яних. Проект читальні «Просвіта» виконаний у «закопанському» стилі, що був популярний у 1920-х. Багато подібних об’єктів і донині можна побачити у карпатських курортних містечках. Навіть радянський «гуцульський» стиль багато почерпнув у свого польського попередника.
Потреба у новій читальні на Майзлях назріла давно, бо старе приміщення перебувало в аварійному стані, однак архітектор Нагірний залишився без роботи. Стару хату знесли і почали будувати… греко-католицьку церкву Святої Трійці (теперішню Христа Царя). Як компенсацію, місто передало «Просвіті» іншу парцелю на північній околиці Майзлів. Товариство цю землю продало, доклало трохи грошей і купило в поляка Бурчинського інший будинок — за 200 метрів на захід від церкви. Там і розмістили читальню.
Імені католицького мученика
Деякі поштівки філокартисти виділяють в окрему категорію — так звані «цеглинки» або «цеголки», якщо польською. Це картки із зображенням проекту якоїсь громадської споруди. Ціна такої листівки дорівнювала вартості однієї цегли. Купуючи їх, люди робили пожертву на будову, вносили свою «цеглинку».
В середині 1930-х у Станиславові збирали кошти на содаліційний будинок імені блаженного Андрія Боболі. Маріанськими содаліціями називали братства мирян, які засновувались при єзуїтських костелах. Члени братства зобов’язувалися робити всілякі добрі справи в ім’я Діви Марії та звітувати про них на загальних зборах.
Хто такий Андрій Боболя? Це польський єзуїт, який жив у XVII столітті, активно проповідував на землях теперішньої Білорусі та був жорстоко вбитий козаками Хмельницького у 1657 році. Згодом католицька церква оголосила його мучеником.
Будинок мали зводити ліворуч від тодішнього єзуїтського костелу, а нині – православної церкві Київського патріархату на вулиці Василіянок. При ньому планували організувати шпиталь. Великі вітринні вікна першого поверху викликають асоціації… з пожежним депо. Існував ще один проект 1936 року, який виконав архітектор Тадеуш Ковальський. Однак, ні той, ні інший варіант не були втілені у життя — завадила Друга світова війна.
Між тим, краєзнавець Леонід Орел стверджує, що поляки встигли закласти фундамент. На початку 1970-х на тому місці спорудили висотку обласного статистичного управління, яка є першим семиповерховим будинком Івано-Франківська.
Заповіт отців редемптористів
У 1913 році митрополит Андрей Шептицький запросив до Галичини бельгійських ченців-редемптористів, які прийняли греко-католицизм і утворили українську гілку чину. Свою станиславівську станицю редемптористи відкрили через сім років. Спочатку вони правили служби у церкві святого Йосифа на Гірці, а у 1927-му купили велику земельну ділянку на вулиці Голуховського (Чорновола). Далі цитуємо спогади отця Льва Тимківа, який мешкав у згаданий період: «Там поставили (редемптористи — Авт.) малий будинок на монастир і добудували невелику каплицю. В той спосіб поділили площу на 2 частини: більшу, на фронті від вулиці, призначено на майбутню церкву, а за монастирем був сад і город, обставлений великим муром».
На богослужіння у монастирській каплиці приходило багато людей, адже там була копія ікони Матері Божої Неустанної Помочі. Згодом брати замахнулися на будову величного храму. У 1937 році вони випустили «цеглинку» з проектом Церкви Божої Матері Неустанної Помочі.
Якби отці почали втілювати цю ідею на початку десятиліття, то можливо б і встигли. Але прийшли совіти, і церковний рух у місті завмер. 1 квітня 1946 року редемптористам було не до сміху — більшовики взагалі припинили їхню діяльність у Станіславі. Монастирський будинок переобладнали під дитячу лікарні, а у каплиці відкрили… лазню.
На початку дев’яностих, вже за незалежної України, редемптористи повернулись до Івано-Франківська. На той час їхній старий монастир був знесений, а на його місті стояв корпус обласного пологового будинку. Міська рада виділила отцям землю на вулиці Івасюка, де вони збудували монастир і храм Матері Божої Неустанної Помочі.
Однак про свою стару резиденцію отці теж не забували. 21 вересня 2010-го перед пологовим будинком на Чорновола відбулось освячення нового храму, який отримав назву Різдва Пресвятої Богородиці. Таким чином, здійснився довоєнний задум редемптористів.
Пілсудський і приватна власність
Коли дивишся на цю поштівку, закрадається сумнів: «а може, то взагалі не наше місто?». Насправді, це таки Станиславів — район між сучасними вулицями Шеремети і Шпитальної. Краєвид важко вгадується, адже більшу частину ділянки нині займає громада Білої хати.
Чого ми помістили цю поштівку у нашій статті? Тому що тут мав постати пам’ятник творцю польської держави Юзефу Пілсудському. Після смерті маршала у 1935 році по всій країні був оголошений національний траур, після якого міста й містечка почали наввипередки ставити пам’ятники вождю.
Станиславів вирішив не відставати і в 1936-му в місцевій пресі з’явилися відомості про намір встановити свій пам’ятник Пілсудському. Фігура мала постати на колишньому півбастіоні станиславівської фортеці. Водночас планувалося впорядкувати прилеглу ділянку й розбити невеличкий сквер. На жаль, зображень статуї газети не друкували. До війни залишалось ще три роки, грошей на таку справу влада не шкодувала, тож виникає питання — чому пам’ятник не поставили? На відміну від Луцька, Тернополя й сусідньої Коломиї?
Усе вперлось у людський фактор. Історик Зеновій Федунків каже, що проект був похований через впертість одного мешканця Станиславова. Поляка, між іншим. Він категорично відмовився продавати свою земельну ділянку, що відокремлювала півбастіон від вулиці Шпитальної. Приватна власність тоді свято охоронялась законом, тож почали пошуки нового місця під пам’ятник. Шукали аж до війни.
Далі буде.
Автор: Іван Бондарев
Поштівки з колекції Олега Гречаника
