Багато років тому я написав цикл статей про магнатів Потоцьких, які володіли нашим містом. Однак усіх власників тоді описати не вдалося. По-перше, деякі з них мали досить епізодичне відношення до Станиславова, а по-друге, просто не було їхніх зображень. Нещодавно портрет одного з них засвітився в інтернеті. Тож знайомтесь – пан Вінцент Потоцький, пише Репортер.
Володів, але не керував
Більшість біографічних статей починаються словами, що такий-то добродій народився такого-то року. Ми ж розпочнемо з іншої дати. 26 лютого 1761 року у Бродах відбувся з’їзд родини Потоцьких. Зібралися діти познанського воєводи Станіслава, який помер за рік перед тим. Юзеф, Петро, Францішек і Вінцент ділили земельну «імперію» батька. Станиславівський ключ посілостей* дістався наймолодшому – Вінценту. Усіма його справами відав двоюрідний дядько Євстахій Потоцький, генерал артилерії литовської. Невдовзі опікун здав Станиславів в оренду своїй рідній сестрі Катерині Коссаковській з Потоцьких.
Навесні 1765 року вона повернула місто Вінценту. Але насправді на правах опікуна Станиславовом керував його старший брат Юзеф.
Нарешті 30 грудня 1770 року у Варшаві брати остаточно розподілили маєтки. Вінцент уступив Станиславів Юзефу, проте отримав цілу купу інших міст і містечок. А ось тепер загадка. У серйозних генеалогічних джерелах зазначається лише дата смерті Вінцента. А щодо народження, наприклад, Вікіпедія стверджує, що це сталось у 1740 році. Тоді виходить, що при першому поділі родинних маєтків Потоцькому було за 20. Але чому дядько з братом опікали дорослого хлопа ще майже десятиліття? Може він був тойво… недорозвинений? Історики й сучасники описують Вінцента як цілком притомного. Отже, скоріш за все, він з’явився на світ пізніше – десь наприкінці 1740-х чи початку 1750-х. І тоді усе стає на свої місця.
Аполітичний земський суддя
Свою першу офіційну посаду Вінцент набув у 1770-му, коли став старостою люблінським. Через три роки він фігурує вже як генерал-лейтенант коронної армії – на портреті зображений саме у військовому мундирі. Тоді ж молодий «полководець» купив за 30 тисяч злотих шефство над полком кінної королівської гвардії – найелітнішою частиною польського війська.
Аристократія любила «бавитись у солдатики» і Вінцент не став винятком. Його шефство було чисто формальним, він не часто з’являвся у казармах. Насправді бойовою підготовкою займалися командири полку, яких зазвичай призначали з іноземних найманців. Після Північної війни Польща, крім громадянських, ніяких інших війн не вела, тож прославитись на полі бою Потоцькому не судилося.
На відміну від своїх родичів, які регулярно поставали проти короля, Вінцент зберігав лояльність монарху. За це отримав ордени Святого Станіслава та Білого Орла, а також став коронним підкоморієм, тобто суддею, що розбирав земельні справи. Посада вважалась престижною, «не пильною» і прибутковою. А гроші йому були потрібні постійно.
Як профукати багатство
Від батьківського спадку Вінцент урвав чималий шмат: Броди, Збараж, фільварки під Львовом, два палаци у Варшаві, кілька ключів на Поділлі, Київщині, Вінниччині. Землі були з «бонусом» із численних кріпаків. Вартість маєтків оцінювалась у 10 мільйонів 343 тисячі злотих. Щоправда, зі спадком він отримав і боргів на два мільйони, втім вигода була очевидною. Після смерті бездітного брата Францішека у 1771 році Вінцент отримав ще 700 тисяч злотих, а також Немирівський ключ на Брацлавщині, що налічував 60 сіл і фільварків та близько 10 тисяч кріпаків.
У володіннях Потоцького працювали численні мануфактури, які виробляли сукно, килими, капелюхи, шаблі, рушниці, труби. Мав він і кишенькову міні-армію з відставних військових, за допомогою якої вирішував спірні питання з сусідніми поміщиками. Ексцентричний магнат навіть випускав для внутрішнього обігу власну монету із гербом «Пилява».
Безжальним експлуататором Вінцент не був, зводив хати для робітників, а їхнім дітям відкрив безкоштовну школу. Також власним коштом утримував приватний кадетський корпус для юних шляхтичів із французькими та німецькими вчителями. Кохався у садівництві, запровадив правило для своїх селян – аби отримати згоду на шлюб, вони мусили висадити кілька плодових дерев із панського розсадника. Згодом немало немирівчан незле заробляли продажем фруктів.
З австрійцями, які анексували Галичину, Вінцент швидко знайшов спільну мову. У 1784 році він просить цісаря зробити його князем. Йосиф ІІ погодився, але за умови, що той перенесе весь свій «бізнес» до Галичини та створить ординацію – неподільний комплекс маєтків, що переходить від батька до сина. Потоцький ординацію не створив, отже князем не став.
Заробляв магнат багато, але витрачав ще більше. Жив у розкоші, багато подорожував і мав дороге хобі – колекціонування. Вінцент збирав чи не все, що бачив, – книжки, монети, гравюри, картини. І не щось там – у його колекції були роботи Рембрандта, Тіціана, Рубенса.
Аби купувати твори мистецтва, Потоцький брав позики у голландських банкірів. Вчасно не віддавав, відсотки росли. Коли борг перевалив за чотири мільйони, наш поціновував прекрасного опинився на межі банкрутства. Довелось продати колекцію та найбагатший Немирівський ключ, що відігравав роль магнатської столиці.
У 1803 році Вінцент переїжджає у Броди. Сучасник описував це місто як «чорний мурашник, огидний і потворний». Мешкав у старому палаці, якому його дружина дала вбивчу характеристику: «Дивний запах і сильний сморід від дохлих щурів, зіпсована підлога. Скрізь розруха».
Тричі йому являлася любов
З жінками Вінценту не щастило – тричі був одружений і все нездало. Вперше він спробував подружнього щастя у 1773-му з Урсулою Замойською – племінницею короля. Шлюб виявився бездітним, через кілька років вони розлучилися «за згодою сторін». Невдовзі Урсула стане графінею Мнішек і її портрет напише український художник Левицький. Тепер його можна побачити в усіх альбомах російського живопису XVIII століття.
Однак повернемось до Вінцента. У 1787-му він побрався з Анною Міцельською, від якої мав сина Францішека. Втім вона йому швидко набридла. У 1790 році Потоцький зустрічає принцесу Гелену Аполлонію де Лінь, між іншим теж одружену. Між ними спалахує стрімке кохання. Принцеса переїжджає у маєток Ковалівка, що під Немировом, де вони завзято крутять амури. Мемуаристи згадують, що вікна тамтешнього палацу були щільно закриті віконницями цілий день, а Вінцент із мадам де Лінь, «наче як Адам з Євою в раю, навіть без фігового листячка, бавились».
Аби законна дружина не заважала «бавитись», Вінцент спровадив її подалі з очей. Невдовзі чоловіка Гелени Аполлонії вбивають на війні, і Потоцький починає процес розлучення. Пані Анна все ще кохає його, відпускати не хоче. Тоді він влаштовує дружині фінансову блокаду.
Його родичка Софія (майбутня власниця уманського парку), у листі до чоловіка писала таке:
«Я не люблю пана коронного підкоморія [Вінцента] Потоцького, а тебе, mon ange, просто обожнюю, бо ти ні в чому не нагадуєш таких типів, як він. Він кидає свою жінку, одружується з тією, яку кохає, але не дотримується своїх зобов’язань щодо першої. Уяви собі – ця нещасна жінка не має тепер із чого жити…».
Нарешті, він купив згоду Анни на розлучення та узаконив свої стосунки з Геленою Аполлонією. Кажуть, перед вівтарем їй привиділись три труни. Від Вінцента вона народила трьох дітей, та всі троє померли маленькими…
Думаєте, на старість Потоцький припинив амурні походеньки? Ні. Уві сні він дуже голосно хропів, настільки нестерпно, що дружина «з’їхала» до іншої кімнати. Та одного разу вона раптово зайшла в спальню чоловіка і застала його зі своєю подругою мадам Корвовською. Вибухнув скандал, але потім подружжя помирилось. Утім шаленого кохання між ними вже не було. Вінцент купив для дружини будинок у Парижі, а сам мешкав у Бродах, зрідка відвідуючи її. Він пережив Гелену Аполлонію і помер у 1825 році. Усі свої землі, а точніше їхні залишки, заповів сину Францішеку. А той остаточно розтринькав те, що не встиг батько.
*Ключ – адміністративно-територіальна одиниця у Речі Посполитій, яка об’єднувала кілька сіл і фільварків навколо укріпленого містечка.
Автор: Іван Бондарев
