Мала революція у Станиславові

Натовп на вулицях, розбиті шиби, перелякана влада, силовики, застосування зброї, перші жертви. Нині, аби все це побачити, достатньо увімкнути телевізор. Щось подібне відбувалось у Станиславові у позаминулому столітті, пише Репортер.

У будинку на Шпитальній і мешкав камеральний радник Жулавський

Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького

Що таке котячий концерт?

Для австрійської монархії 1848 рік був неспокійним. У березні почалися заворушення у Відні, які швидко поширились на імперські провінції. На вулицях великих міст з’явились барикади. Десь справа обмежилась поодинокою стріляниною, а, наприклад в Угорщині, спалахнуло справжнє пов­стання, що швидко переросло у визвольну війну.

Галичина також не пасла зад­ніх. У Львові створили Раду Народову – керівний орган польського ліберального руху. Міщанство масово записувалась у відділи народної міліції – Національну гвардію, підрозділ якої був і у Станиславові.

Особливу нелюбов громадськості викликали німецькі чиновники, що вперто відстоювали автократизм влади. Їх називали шварцґельберами. З німецької це перекладається як чорно-жовтий – кольори державного прапора Австрійської імперії.

Особливо ненависним бюрократам містяни влаштовували котячі концерти. Мемуарист Владислав Чаплицький детально описує це явище. «Котячу музику робили переважно підмовлені малі вуличники, часто одначе вмішувалися до того також дорослі обох полів. Інструменти такої музичної банди різнорідні й настільки прості, що не вимагають ніякої науки. Точніше наука потрібна. В той час як кожна інша музика повинна спиратися на якнайдокладнішу гармонію тонів, при котячій музиці все залежить від якнайбільшої їх дисгармонії. Коли, наприклад, одні у різноманітний спосіб свищуть, то другі м’явкають прерізними тонами, інші гавкають і виють, наслідуючи при тім псів усіх рас і віків, ще інші вдають голоси диких звірят і птахів, деякі в кінці брязкають і немилосердно б’ють у різне залізяччя, бляху, дошки й що попаде під руку. Все те видає такий гарний тон, повний найдос­коналішої дисгармонії, що хто тільки має нерви зі шкіри, званої сирівцем, і кого тільки Бог не обдарував слухом, той з цілою розкішшю може упоюватися звучними тонами тої музики.

Таку музику, прозвану також котячою серенадою, робиться тільки нічною порою й все тільки перед мешканням мужів, заслужених на полі гніту й тиранії мешканців того чи сього міста, краю або цілої людськості».

Смерть барабанщика

У Станиславові було два «гідних» кандидати на котячу музику. Першим вважався окружний комісар, німець, який брав активну участь у придушенні польського повстання 1846 року. Інший був поляк – начальник камеральної фервальтерії (фінансової дирекції), радник Андрій Жулавський. Йому закидалося, що на якійсь п’янці він несхвально висловився про місцеву національну гвардію.

А військового міністра Лятура у жовтні 1848 року повісили віденські повстанці

27 квітня 1848 року приблизно 600 людей зібралися біля єврейської синагоги. У натовпі переважала молодь – гімназисти, ремісничі хлопці. В руках «музиканти» тримали свистулькі, сопілки, бляшанки, дзвіночки та інші подібні інструменти. Про те, що саме сьогодні відбудеться котячий концерт, усе місто знало чи не з самого ранку. О сьомій вечора натовп рушив до будинку окружного комісара. Але мудрий німець заздалегідь залишив Станиславів. Коли юрба відспівала весь репертуар, відкрилось віконце, і бліда молода жінка – дружина комісара – по-польськи сказала: «Дякую вам, співвітчизники». Люди пішли до іншого шварцґельбера.

Будинок, в якому мешкав камеральний радник Жулавський, зберігся до наших часів. Сьогодні це кам’яниця на Шпитальній, 2. Там же розташовувалися канцелярії фервальтерії, склади тютюну, штемпелів і камеральна каса. Попереджений про небезпеку Жулавський вжив заходів для збереження державного майна. Через староство він викликав військовий відділ, ледь не роту, який сховав у фервальтерії, сусідньому шпиталі та фортечних казематах, які впритул прилягали до будинку.

Далі передаємо слово очевидцю тих подій священику Амвросію Шанковському: «Коли відмявкали першу п’єсу серенади й зачали другу, хтось із публіки вдарив палицею в заперті двері кам’яниці. Двері відтворилися і вибігли жовніри з наїженими багнетами, розганяючи зібрану товпу. Більша частина музикальних героїв втікала перед військом; але лишилося декілька смілих студентів, а на їх чолі Гошовський, ученик VI гімназіальної кляси з величезним барабаном від музики, яким заслонявся перед напором жовніра. Але коли він не уступив, а навіть став ганьбити військо, жовнір обернув карабін і вдарив кольбою (прикладом) делікатного шляхоцького панича так в груди, що той упав зараз трупом на землю».

Удар був такої сили, що у хлопця хлинула ротом кров і за кілька хвилин він помер. Після того війська швидко розігнали демонстрацію. Хтось отримав прикладом, когось побили, з кількох жінок солдати позривали шалі, прикраси та навіть стягнули з пальців персні.

Тієї ж ночі Жулавський утік з міста.

В останню путь

Наступного дня, у п’ятницю, на вулицях міста з’явились оголошення: «Стефан Гошовський, учень станиславівської гімназії, у віці 16 років був вбитий 27 квітня цього року. Похорон відбудеться 30 квітня о 5-й годині пополудні».

Три дні труп Гошовського пролежав у оббитій чорним сукном кімнаті, з розкритими грудьми, на яких запеклась кров. Зблизька і здалека прибували люди, аби на власні очі побачити тіло мученика за волю, як встигли охрестити студента поляки.

На похорон зібралися кілька тисяч людей. Провінційний Станиславів не часто бачив такий здвиг народу. «Труну несли по черзі всі стани, – пише Шанковський, – люди всякого віку й пола. Несли її дідичі (поміщики), селяни, ремісники й жиди в кафтанах, несли гусари, студенти, шляхоцькі і міщанські дівчата, несли навіть наші руські алюмни (студенти) в синіх конфедератках».

У колоні було й 50 дівчат, повбираних у чорну одіж з кипарисовими вінками на головах. Попереду – дві малі дівчинки у білому, що несли на таці мученицький вінок. Кожний намагався понести, чи хоча б доторкнутись до труни, що була вкрита білим покривалом і символізувала чисте й непорочне життя загиблого.

На цвинтарі на честь Гошовського пролунало кілька промов. Найбільше відзначився виступом колишній польський повстанець Кароль Цибульський. За тверд­женням очевидців, він говорив українською і «його промова, виголошена до сільського народу досить плавною мовою, була віддана з таким житєм і так вимірена до чуття, що деякі польські жінки дістали спазмів і треба було виносити їх з цвинтару непритомних і заводячих страшними голосами».

Влада обіцяла розібратись

Незважаючи на те, що розголос і так був доволі великим, преса все одно роздула цю історію. Писали навіть про розстріл підліткової демонстрації. Це сколихнуло громадськість.

Від станиславівської Окружної ради була направлена делегація до Відня. Послів прийняв сам військовий міністр Теодор Лятур, який пообіцяв провести слідство по цьому випадку. Минуло п’ять місяців. Жодних результатів.

У вересні 1848 року посол Олександр Дідушицький в австрійському парламенті дав офіційний запит щодо справи Гошовського. Міністр Лятур виступив на засіданні палати послів і запевнив, що найближчим часом представить усі слідчі акти разом із приналежними додатками. Але все закінчилося лише обіцянками.

На початку ХХ століття львівський історик Іван Кревецький намагався віднайти в архіві військового міністерства документи по цій справі. Не знайшов.

Могилі Гошовського теж не пощастило. Вона розділила долю цвинтаря, який знищили у 1980-х роках.

Автор: Іван Бондарев