Кожна групова фотографія має свою унікальну передісторію. Адже щось таки змушує саме цих людей зібратись докупи? Більшість подібних знімків цікаві лише тим, хто на них зображений. Але є такі, що навіть через 100 років викликають жвавий інтерес.
Ці фото називають історичними. Про одне з них і поговоримо, пишее Репортер.
Вояки перед готелем
Це фото зберігається в архіві колекціонера Романа Білана. Бачимо групу військових, серед яких затесалися кілька цивільних, усі вони позують на фоні мотоциклів з кулеметами. Люди стоять перед будинком, на стінах якого можна розібрати написи «готель» і «кав’ярня». Вже кажу – то готель «Уніон» (Київ), на початку стометрівки.
Кілька осіб позначені цифрами від 1 до 12. На звороті картки є розшифровка, хто з них хто, а також дата – 27 травня 1919 року. Вгорі підпис: «Патруль румунський в Станиславові». Що це має означати?
З історії українсько-румунських стосунків того періоду відомо наступне. Після розвалу Австро-Угорської імперії на її уламках виникли кілька національних країн, які швидко пересварилися між собою. Українці зчепилися з поляками, а проти більшовицької Угорщини виступила Румунія. Мотивуючи необхідністю перекидання своїх військ коротшим шляхом, румуни зажадали від ЗУНР віддати їм контроль над залізницею Снятин-Ворохта.
Зрозуміло, що українці відмовились від фактичної окупації частини своєї території. Втім румуни заручились підтримкою Антанти щодо встановлення спільного кордону зі своїми союзниками – поляками.
24 травня 1919 року, без оголошення війни, 8-ма румунська дивізія генерала Задка перейшла державний кордон і зайняла Снятин, Косів, Коломию. Одночасно тривав вдалий наступ польської армії. Здеморалізовані українські війська сильного опору не чинили, адже ворог переважав і чисельністю, і зброєю.
Але до Станиславова румуни так і не дійшли. То що ж тоді напис на фото – бреше? Не зовсім.
Союзники-окупанти
Якось до мене потрапила ксерокопія книги Антоні Деблессема, виданої у 1934 році. Вона називалась «Спогади про працю та боротьбу за польськість Станиславова». Там Деблессем згадує події, що розгортались у місті під час польсько-української війни. На сторінці 51 розміщене це саме фото, а також поданий цікавий опис.
Скориставшись румунським вторгненням та стрімким відступом української армії, таємна Польська Організація Військова (ПОВ), яку очолював пан Деблессем, 25 травня 1919 року підняла повстання у Станиславові. Місто перейшло під контроль повстанців. Поляки вислали мобільні групи, які здобули Тисменицю і зайняли мости через Дністер. Варто зазначити, що то були не регулярні польські війська, які лише підходили до Станиславова, а озброєні містяни – інженери, лікарі, колійовці, студенти гімназій. Серед них налічувалось кілька офіцерів, які мали бойовий досвід Першої світової. Саме вони і керували повстанням.
Наступного дня команда ПОВ зв’язалася телефоном із сусідніми містами. Повстанці довідались, що у Коломиї відбулися збройні сутички, зараз у місті регулярні румунські війська. Телефоніст з Отинії доповів, що містечко теж повно румунських патрулів.
Аби союзники під шумок не зайняли Станиславів і не поцупили велетенські військові запаси, як то вже сталося в Коломиї, Деблессему треба було діяти вкрай оперативно. Насамперед він зв’язався із румунським командуванням і повідомив, що Станиславів вже перебуває під контролем регулярного польського війська. Хоча насправді це було не так.
Також він попросив «союзників» направити до міста зв’язкових офіцерів, яких польський патруль зобов’язується зустріти на шосе за Хриплином. Румуни погодились і ПОВяки почали підготовку до прийому іноземної делегації.
Їм треба було довести румунам, що у місті дійсно стоять регулярні частини. Тому до складу «дипломатичної» групи включили найкраще обмундированих офіцерів, які справляли враження кадрових військових. Кількома автомобілями рушили на Хриплин. Уздовж маршруту влаштували кілька блокпостів. На них стояли вояки спеціально аж перевантажені зброєю.
Румунська місія складалася з майора Патрини, поручника Полайна, кількох підофіцерів (сержантів) та поручника Городинського – зв’язкового офіцера IV польської дивізії генерала Желіговського.
Далі надаємо слово Деблессему. «По привітанні і обміну взаємними реляціями о ситуації, припровадили наших гостей крізь усе місто до ресторації «Уніон», де влаштували настільки ситний обід, на який лише могли спромогтися. Після численних сердечних тостів на честь двох армій, тою самою дорогою, із тою самою помпою, тільки, може, з поспішністю трохи більшою за старопольську гостинність, відвезли їх на місце початкової зустрічі.
На тому сі скінчились наші стосунки з румунами – на щастя! – бо хтозна? Може, без того кроку з нашого боку дійшло би до можливих втрат, чи хоча б торгів, апетитів, які так легко переростають у претензії… Може, той малий інцидент мав хоча б невеличкий вплив на формування нашого кордону з того боку – хтозна? Тоді ми тільки дякували Богу, що не дійшло до того, аби вони стали панами ситуації…».
А через кілька днів львівські журналісти розтрубили сенсацію – румуни здобули Станиславів! Насправді це була звичайна газетна «качка», оскільки вже 27 травня до міста увійшли підрозділи регулярного польського війська.
Люди, які увійшли в історію
Отже ми з’ясували, що фото треба датувати не 27-м, а 26 травня 1919 року. Скоріш за все вояки сфотографувались до обіду «з численними сердечними тостами». Тепер детальніше познайомимося з дійовими особами.
По центру, спираючись на свою мітральєзу (так у книжці названо мотоцикл з кулеметом), стоїть високий вояк у шинелі. Це голова румунської місії майор Патрина. Ліворуч від нього, у кепі з мотоциклетними окулярами, ще один гість – поручник Полайн. Він, як і його начальник, тримає букет із скромними польовими квітами. Ще один букет бачимо в руках юнака у двобортній шинелі та кашкеті, подібному на головне вбрання французьких жандармів зі знаменитих кінокомедій. Ймовірно, це також хтось із румунів.
Між ним і майором Патриною гордо позує здоровань у кашкеті – зв’язковий офіцер, поручник Городинський. На фото він позначений № 1.
На задньому плані, зліва від Городинського, видно якогось вусаня з хутряним коміром (№ 2). Це командувач усіма збройними відділами ПОВ поручник Струсевич – один з головних ініціаторів повстання.
Через два обличчя зліва стоїть найвища людина цього фото. То ад’ютант Деблессема майор Геніш (№ 4). Є на фотографії і сам поручник Деблессем – очільник повстання і начальник команди ПОВ. Він під номером 7.
Румунські офіцери Патрина і Полайн майже зовсім затулили невисокого чоловіка в окулярах (№ 6), хоча він міг легко бути у першому ряду. Це лікар Густав Добруцький, який виконував обов’язки повітового комісара, а пізніше став сенатором і міністром освіти та віросповідань.
Проте на перший план пробився представницький дядько у цивільному – адвокат Лешек Цига (№ 8). Він теж член ПОВ, втім відігравав другорядну роль і запросто міг би поступитися місцем комісарові Добруцькому.
Ще один важливий персонаж має номер 9. Це поручник Маєвський, що організував у місті польську поліцейську службу. Він, схоже, також не прагне публічності. Допомагав Маєвському у поліційних справах капітан Вацлав Фідлер – той, що у кепі з бантиком (№ 3).
Ще кілька персонажів ніби нічим грандіозним себе не проявили, однак на знимці підписані. Це інженери Дирекції залізниць Крейс (№ 10) і Владислав Міхай (№ 11), інженер Владислав Рубчак (№ 5) і станиславівський купець Колесса (№ 12).
Таким чином, завдяки фотографії з приватного архіву та спогадам балакучого мемуариста, вдалося витягнути з небуття кілька цікавих особистостей та висвітлити важливий і цікавий епізод з історії Станиславова.
Comments are closed.