Більшовики казали, що для вдалого перевороту спершу треба захопити пошту, телефон і телеграф. Саме так відбувались події й у Станиславові 1918 року. Але в українців усе вийшло якось “делікатно” – стрілянини, штурмів, вуличних боїв вдалося уникнути.
Спираючись на свідчення очевидців, Репортер розказує, що ж насправді відбувалось у Станиславові восени 1918 року.
Кулемет – річ серйозна
У кількох номерах газети «Українське життя» за 1931 рік колишній сотник Української галицької армії (УГА), який заховався під літерами Е. Р-к надрукував свої спогади під заголовком «Переворот 1 падолиста 1918 р. в Станиславові». Там він детально описує ситуацію, яка склалася в Австро-Угорській імперії напередодні її розвалу.
«В останніх місяцях світової війни про близькі переміни в Австрії говорено чимало. У вересні ці поголоски о грядущих великих подіях і перемінах скріпились ще більше. Правду кажучи, з початку ніхто собі навіть і не уявляв, як ці переміни мають виглядати, а тим більше ніхто і не допускав думки, що Австрія «перебудується» вже при кінці жовтня так основно, що з нею і сліду не остане».
На той час загадковий Е. Р-к був поручником кадри 20-го стрілецького полку. Сам полк воював в Італії, а кадра, тобто запасний батальйон, де відбувався вишкіл молодих воїнів, дислокувалась у Вадовицях (Польща). Р-к завідував складом стрілецького озброєння. Про те, що в Галичині щось затівається, він довідався ще в середині жовтня.
Тоді до нього звернувся поручник Ч., колишній гімназійний вчитель, який їхав із Відня до Галичини. Він попросив видати йому чотири кулемети, які були потрібні у Станиславові – для організації перевороту. Але кулемети Ч. так і не отримав.
«Знаючи його як людину балакливу і не дуже серйозну, – пише автор спогадів, – я відмовився йому видати бажані скоростріли, заявивши, що видам їх, коли одержу від Українського Військового Комітету, про який він мені згадував, відповідне писемне доручення».
Ч. погодився привезти такий наказ, поїхав і… більше його не бачили.
Кадри вирішують усе
30 жовтня кадру 20-го полку перемістили до Станиславова. Полк був тутешнім, станиславівським, але його рідні казарми виявились зруйнованими. Через те запасний батальйон розмістили у колишній в’язниці «Діброва», що на теперішній вулиці Чорновола, 119а. До складу кадри входили чотири запасні сотні, кулеметна команда та підрозділи забезпечення загальною кількістю до 1000 чоловік. 90 % особового складу становили українці, решту – німці та євреї. На перший погляд це була грізна сила, але тільки на перший.
«В бойовому відношенні кадра 20 полку стрільців представлялась не найкраще, – згадує Р-к. – Поминувши відділ вислуженців і булавний відділ, які за боєві в ніякому случаю не можна було числити, і ті чотири сотні не представляли собою ніякої або майже ніякої вартості. Вони складалися в більшій частині зі старших річників, ополченців, резервістів, словом батьків родин, яких одиноким бажанням було чим скоріше повернути до своїх хазяйств, до дітей та жінок. Побіч того було в кадрі чимало поворотців з російського полону, елементу по більшій частині вже здеморалізованого, бачившего не одно на свої очі, і тим також військова служба не дуже усміхалась. Дещо кращі відносини були в запасній сотні скорострілів. Дуже гарно держались підстаршини (сержантський корпус – Авт.) і тільки завдяки їм у кадрі удержувано порядок і хоч не строгу, то все-таки добру карність».
20-й полк був у Станиславові не єдиною військовою частиною. Водночас із ним сюди перевели кіш Українських Січових Стрільців (УСС), який також розташувався в «Діброві». Плюс з вересня у місті стояв запасний батальйон 95-го піхотного полку, яким командував капітан Лаєр. У майбутньому повстанні він зіграє не останню роль.
Заколотники збираються у кав’ярнях
Того ж дня, коли 20-й полк прибув до Станиславова, Українська Національна Рада у Львові звернулася до австрійського намісника графа Гуйна із проханням передачі влади. Імперія розвалювалась, на Галичину одночасно претендували як українці, так і поляки. Граф чемно відмовив. Це означало, що цісарська адміністрація симпатизує полякам. Треба було щось робити, і то негайно.
Близько полудня поручника Р-ка викликали до Повітової Ради. Коли він прибув, там нікого не виявилось. Хтось порадив піти до кав’ярні готелю «Австрія» (сучасний «Дністер»), мовляв, там збираються українці.
«Каварня була битком набита військовими і цивільними. Групки, що потворилися біля столів, живо над чимось дебатували, жестикулювали з конспіративними мінами. На всіх обличчях можна було вичитати якийсь нервово піднесений настрій і наче ожидання. Догадуюсь, що того вечора в Станиславові вже не було для нікого таємницею, що принесе завтрашній день. О тім, що готовиться на 31 жовтня, певно були проінформовані і поляки, але в Станиславові небезпеки з їхньої сторони не було».
За одним зі столиків Р-к побачив знайомого, який представив його капітану Алоїзу Лаєру. Останній був чехом, утім симпатизував українцям і активно включився у підготовку повстання. Від імені Повітової Ради він наказав поручникові перебрати владу у 20-му полку наступного дня.
Служи, синку, як дід служив…
Командиром запасного батальйону 20-го полку був полковник Гауснер. Незважаючи на польське походження, до українців він ставився не зле.
31 жовтня поручник Р-к разом із членами щойно створеної Повітової Української Національної Ради Климом Кульчицьким та Іваном Мироном прийшли до Гауснера із вимогою здати командування. Полковник одразу погодився, але наостанок зажадав виступити перед жовнірами. Ось що він сказав: «Наші дороги тепер розходяться. Відтепер ви є жовнірами української армії, а я незабаром стану членом польської армії. Як колись супроти Австрії, так тепер супроти вашої вітчизни ви маєте обов’язок боронити її і служити їй вірно так само, як колись цісареві».
Читайте: Обличчя бізнесу Станиславова. Як підприємці піарили свої заклади (ФОТО)
Солдати уважно слухали свого командира. Як пише Р-к, «вони раділи тій небувалій і, як до того тепер здавалося, неможливій переміні. Безумовно, вони в душі бажали рідній справі якнайкращих успіхів, але великого захоплення для дальшої військової служби не було». Офіцери-німці також не горіли бажанням проливати свою кров за Україну. Кілька з них погодилися продовжити службу в українській армії, але «з тим застереженням, що вони не будуть вжиті на фронті, а тільки поза фронтом».
Оскільки Р-к виявився єдиним українським офіцером, саме він очолив 20-й полк.
А що Гауснер? Поляки довірили йому бригаду, яка воювала на Північ від Львова. Але після кількох бойових невдач полковника виперли у відставку.
Ніч перед падолистом
Пізно ввечері 31 жовтня у кав’ярні «Австрія» відбулась остаточна нарада по захопленню влади у місті. Були присутні старший радник окружного суду Кульчицький, інженер залізниці Мирон, командир Січових Стрільців капітан Рожанковський, поручник Р-к, капітан Лаєр і кілька офіцерів 95-го полку.
Лаєр запропонував зібранню свій план. Вночі українські підрозділи мали зайняти пошту, староство, залізничну станцію, магістрат, філію Австро-Угорського банку, військовий склад та кілька інших мілітарних об’єктів. Присутні задум схвалили та підтримали. Після уточнення кількох нюансів і розподілу задач заколотники розійшлись.
У спорожнілому залі кав’ярні годинник пробив дванадцять. Настало 1 листопада 1918 року.
Розповідає капрал 95-го піхотного полку Теодор Баб’юк
Він був одним із рядових виконавців блискавичного плану захоплення міста, який заколотники накидали у кав’ярні готелю «Австрія».
У вересні 1918-го до Станиславова прибув запасний батальйон та 2-га компанія (рота) 95-го полку. Піхоту розмістили у колишніх артилерійських казармах на вулиці Зосина Воля (Коновальця, 72а, тепер тут військова кафедра університету нафти і газу). Батальйон складався із трьох рот, українців там було до 90 %. Командував ними німець, капітан Алоїз Лаєр. «Він добре знав чеську мову, – згадує Теодор Баб’юк у мемуарах, – тому міг нас добре розуміти, а за той час, як був у нас, навчився декілька слів сказати по-українськи. Був дуже приємний і коректний у ставленні до рядових стрільців, хоч дуже строгий у вимогах дисципліни».
31 жовтня, о першій годині по полудні, в полку відбулася чергова зміна варти. Теодор Баб’юк заступив пакс-капралом, тобто черговим по роті. Наряд тривав 24 години, протягом яких пакс-капрал мав постійно бути при параді, включно з шоломом. Спати заборонялось.
Через три години Баб’юка несподівано викликали до канцелярії батальйону. Черговий офіцер детально розпитав капрала про його національність, де він проходив службу і т. п. Переконавшись, що це перевірений українець, офіцер віддав таємне розпорядження стосовно найближчої ночі. «Він сказав, аби я перевірив написи над кожним ліжком і запам’ятав, де сплять українці, а де чужинці, – пише Баб’юк. – Як буде одинадцята година, я маю побудити тихцем усіх українців, щоб не збудився хтось із чужинців. Усіх українців зібрати на коридорі й забрати всю зброю та перенести в умовлене місце. Там їм коротко пояснити, що мають робити, видати їм по 20 гострих набоїв і випровадити на подвір’я казарми».
Австрія капут!
Капрал Баб’юк виконав наказ. Вночі батальйон вишикувався на плацу. Із канцелярії вийшли кілька офіцерів, серед яких високою шапкою виділявся капітан Лаєр. Вставши перед строєм, він ламаною чесько-українською звернувся до вояків: «Хлопці, Австрія нема! Австрія – капут!». Далі капітан сказав, що 15 років разом з українцями служив Австрії та добре їх вивчив. Тепер є Україна. Він знає, що українці – то добрі вояки і тепер радо служитиме з ними Україні. Завершивши виступ вигуком «Слава Україні», Лаєр зняв з шапки австрійську кокарду та причепив жовто-синю відзнаку.
Рота, де служив Баб’юк, складалась із чотирьох взводів (роїв). Два з них відправили на вокзал, а решту поділили по шість вояків і направили патрулювати місто. Автору спогадів випало займати вокзал. «Містом ми мали йти попід домами, а не серединою вулиці, маршовим порядком. Заховувати незвичайну обережність. Коли б ми заважили якісь підозрілі рухи людей, оточити їх чи той дім і докладно провірити, дім обшукати, мешканців зревідувати (знешкодити – Авт.). В урядових домах, де працюють ніччю, провести обшук, забрати всі державні речі, а приватні віддати. Урядників-українців лишити на місці за працею, а чужинців відправити».
Близько другої ночі вояки дісталися вокзалу, але його вже охороняли українські солдати інших частин. 95-й полк був не єдиним підрозділом, що брав участь у повстанні. Наприклад, бійці 20-го полку вже зайняли пошту, а Січові Стрільці взяли під контроль Австро-Угорський банк.
Над будинком вокзалу висіли велетенські синьо-жовті прапори. По залах очікування туди сюди ходили жінки із пов’язками Червоного Хреста. Вони пригостили солдат бутербродами та кавою.
Без жертв і руйнувань
Переворот відбувся без жодного пострілу. Єдина складність виникла все на тому ж вокзалі. На залізничній станції стояв ешелон із сотнею Штірійського вартового батальйону. То все були австрійці, які мали їхати до Грацу. Коли українці спробували роззброїти сотню, солдати обурились, ледь не дійшло до стрілянини. Довелося підтягнути кулемети і під їхнім прицілом австріяки здали зброю.
1 листопада 1918 року припадало на п’ятницю. День видався хмарним і холодним. Ввечері у приміщенні товариства «Українська бесіда», (Січових Стрільців, 24) зібралася дуже поважна компанія. То були головні заколотники: лікар Янович, залізничний інженер Мирон і правник Кульчицький. Всі вони входили до Повітової Української Національної Ради Станиславова. Після доповіді військових, що всі важливі об’єкти під контролем, висока трійця пішла перебирати владу у місті.
О 18.15 вони були у повітового старости Завістовського. Йому, як представнику Австро-Угорської монархії, повідомили, що віднині державну владу на території Східної Галичини переймає український народ та обраний ним уряд. Староста нічого не мав проти. Мало того, він заявив, що «був на це приготований і передасть владу без найменшого спротиву, уважаючи перехід її в українські руки зовсім природною справою з огляду на права українського народу до його власної землі». Потім Янович і компанія по черзі обійшли директора поштового уряду, бургомістра Артура Німгіна, директора станиславівської залізниці та начальника станції. Усі добровільно підкорилися, крім головного залізничника – пана Прахтля-Морав’янського. Та його протести нікого не турбували. Станиславів став українським.
Від міністра до стрільця
Наступного дня відбулись важливі кадрові призначення. Новим директором залізниць Станиславівської округи став інженер Іван Мирон. Пізніше він піднявся до Державного Секретаря (тобто міністра) комунікацій ЗУНР.
Лікарю Володимиру Яновичу доручили відділ санітарних справ міської управи. Клим Кульчицький обійняв посаду заступника повітового старости.
Теодор Баб’юк через молодий вік (19 років) кар’єри тоді не зробив. Воював у складі УГА, був поранений, кілька разів потрапляв до полону, але вдало тікав. Мешкав у Тлумачі. Під час Другої світової знову воював, але вже в УПА. Емігрував на Захід, помер у США в 1997 році.
Інакше склалася доля Алоїза Лаєра. Якщо всі провідні особи тих подій відійшли в засвіти самостійно, то йому не пощастило. В УГА його підвищили до рангу отамана (аналог майора). Командував відтинком «Підволочиськ» (його ще називали бригадою Лаєра), боровся з більшовиками. Через необачність потрапив до польського полону в червні 1919 року. За офіційною версією, був убитий при спробі втечі. Насправді його просто вбили конвоїри – пострілом у потилицю. Свідки бачили, як солдати зняли з убитого золотий перстень, годинник, черевики, куртку, навіть білизну.
Під час Чортківської офензиви українці знайшли поховання свого командира. У Скалаті (Підволочиський район Тернопільської області) до наших часів зберігся скромний пам’ятник отаману Лаєру – німцю, який воював і загинув за Україну.
Автор: Іван Бондарев
Comments are closed.