Ми колись уже писали про дядю Мішу, який на стометрівці «вішав дітей». Насправді він їх, звісно, не вішав, а зважував, бо мав підлогові ваги. Він був своєрідним символом міста 1960-1970-х і багато людей старшого покоління добре його пам’ятають.
Корінний франківець Володимир Кукуляк не лише добре знав дядю Мішу, а ще й вчився з його старшим сином Віктором у школі-інтернаті №1. Чоловік каже, що татусь однокласника був досить оригінальний дядечко. Він воював у Сталінграді, отримав важке поранення, мав сталеву пластину у голові та орден Слави ІІІ ступеню.
Його повне ім’я — Михайло Гершкович Альтович. Був євреєм, але одружився з українкою. Робоче місце дяді Міші було на стометрівці. Раніше, де тепер радянський будинок із магазином «Філателія», стояла стара двоповерхова кам’яниця. Між нею і сусідньою будівлею ресторану «Київ» був проміжок, метр завширшки, який тягнувся вглибину. Там Дядя Міша влаштував собі коморку. Сам стояв на вулиці, зважував перехожих за дві копійки й за чотири копійки продавав шнурки. Звісно, так багато не заробиш, але дядя Міша добре знав, як поводитися з клієнтами.
Тоді у місті було повно грузинів. Вони торгували на ринку мандаринами та гранатами. І от щойно дядя Міша бачив вусаня у кепці-аеродромі, він енергійно закликав його зважитись. Після того ветеран запрошував клієнта до підсобки: «Можно вас на минуточку, я вам что-то покажу». Заінтригований горець заходив всередину, а там на стіні висів великий портрет Сталіна. Розчулений грузин давав йому п’ять рублів і зі словами «Здачи не надо» виходив на вулицю.
Цікаво, як дядя Міша відрізняв грузинів від азербайджанців, чеченців, дагестанців та інших представників малих народів Кавказу?
