Сьогодні в Івано-Франківську є шість пам’яток національного значення. Одна з них – кафедральний собор Святого Воскресіння, в народі – катедра. Що пам’ятає храм?
Щедрі фундатори
Катедра була на цьому місці не першою. Спочатку там стояв старий палац Потоцьких. Маленький, дерев’яний. На початку 1680-х Потоцькі перебралися до нового палацу, який зберігся і донині. Ну, майже зберігся. А на місці старого утворився пустир.
В 1715 році до Станиславова на запрошення Йосипа Потоцького прибуває єзуїт Томаш Заленський, який мав намір збудувати єзуїтський костел і навчальний заклад – колегію (на той час знаменита Станиславівська академія припинила своє існування, не витримавши негараздів Північної війни).
Тож 21 квітня 1716 року Потоць-кий дарує єзуїтам ділянку землі (60х40 ліктів) на місці давнього палацу. Невдовзі почалася будова костьолу. Ім’я архітектора невідоме, але є дані, що головний єзуїт міста просив руського воєводу Яблоновського, аби той дав йому свого надвірного архітектора Якоба Пертіго. Втім, хто б не був тим зодчим, він допустив багато помилок, через що вже через 20 років споруда вся вкрилася тріщинами і ледь не завалилася.
Цікавим є той факт, що коли у 1720 році рили котлован під фундамент, то знайшли скарб із 14 000 злотих. Половину Йосип Потоцький забрав собі, а решту віддав на будову.
Але це були не єдині фінансові вливання. Щедрими спонсорами виступили дружина Потоцького – Вікторія з Ліщинських, її брат Казимир, багато інших шляхтичів і шляхтянок. Крім того, самі єзуїти володіли селом Тисьменичанами, мали звідти непогані прибутки, які теж ішли на спорудження костьолу.
Будували досить швидко. Вже у 1729 році (на день святої Вікторії) в костьолі відбулось перше богослужіння, хоча повністю його завершили наступного року. Називався він Костьол Святого Духа і Непорочного Зачаття Найсвятішої Діви Марії і мав цілих сім каплиць. Всередині був дуже багато оздоблений. Дружина власника міста Вікторія подарувала костьолу головний вівтар, а також оздобила каплицю святого Костки. Для цього їй довелося продати за 1000 дукатів своїх любимих канарок. Ії донька Софія подарувала образи Матері Божої Ченстоховської та святого Франциска Ксаверія, син Станіслав – образ і вівтар Ігнатія Лойоли (засновника ордену єзуїтів), а брат Казимир – вівтар святого Франциска Боргезе. Всі ці вівтарні скульптури були виконані з дерева тірольським майстром Йозефом Шаффлом.
 |
Під Косткою
У підземеллях костьолу хоронили отців-єзуїтів, але незабаром до них приєдналися інші «гості». У 1730 році до Станиславова приїхав брат дружини власника – львівський каштелян Казимир Ліщинський. Тут він важко захворів і раптово помер. Урочистий похорон відбувся 26 січня 1731 року у костьолі. На церемонії була присутня його сестра Вікторія, яка тихо, майже про себе, сказала «і мене тут поховайте». Почувши це, її син Станіслав почав протестувати: «Мамо, ви ще досить молода і здорова». Та наполягла: «Під благословенням материнським прошу тебе, нехай і я, під моїм святим Косткой, покладена тут буду після смерті».
Її слова виявились пророчими. Вже 1 травня наступного року Вікторія Потоцька померла у своєму заміському палацику Бельведер, маючи лише 53 роки. Найщедрішу фундаторку костьолу поклали у крипті під вівтарем святого Станіслава Костки.
У 1739 році до стін міста підійшов загін російського війська, яке очолював молдавський князь Кантемир. Перед тим вони вже спалили Кути, Городенку і Тисменицю, здавалось, ніщо не завадить їм повторити це зі Станиславовом. У місті спалахнула паніка, оскільки гарнізон фортеці був невеликий, а коронне військо знаходилось аж на кордоні з Молдавією. Поповзли чутки про капітуляцію. Єдині, хто не піддався паніці, були єзуїти. Вони влаштували службу за порятунок міста від неприятеля. Незабаром аналогічні служби відбулися в інших церквах Станиславова, і натхненні мешканці ринулись на стіни і дали гідну відсіч ворогові.
Зодчий Станіслав
Зодчий СтаніславУ 1751 році помер Йосип Потоцький. Ще перед погребінням гетьмана його син Станіслав, досвідченим оком будівничого, помітив чисельні тріщини на стінах костелу. Причиною були суттєві інженерні похибки при спорудженні, а саме слабкий фундамент. Тріщини розростались у геометричній прогресії, стало зрозуміло, що скоро костьол завалиться. Станіслав наказав евакуювати вівтар та внутрішнє оздоблення храму, а підлогу застелити товстим шаром соломи, аби при обвалі стелі врятувати цінний паркет та гробниці у підвалі (адже там були поховані його мати і вуйко).
З лютого 1752 року до травня 1753-го храм розібрали, відразу поглибили котлован і заклали більший, міцніший, фундамент. Потоцький особисто виготовив креслення споруди та щорічно виділяв на будівництво шість тисяч злотих та 50 000 цегли. Але фундатор не дочекався завершення будівництва. Костел був завершений у 1763 році, коли Станіслав уже помер. І хоча на останніх етапах роботами керував архітектор Христіан Дальке, дякувати за цю чудову барокову споруду ми маємо саме Станіславу Потоцькому.
Відроджений храм отримав назву Костьолу Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії і Святого Алоіза Гонзаги. У 1764 році власниця міста Катерина Коссаковська подарувала 4000 злотих на новий вівтар святого Франциска Ксаверія. Але єзуїтам цей образ не сподобався, і вони попросили не копіювати старі, а краще зробити вівтар нового патрона костьолу – Алоіза Гонзаги.
Того ж року під мури Станиславова в чергове підходять росіяни. Вони піддали місто артобстрілу, внаслідок чого завалилась одна костьольна вежа, яку відновили лише через дев’ять років.
Чотири єпископи
В 1772 році Станиславів відходить під владу Австрії, а 21 липня наступного року Папа Римський ліквідовує орден єзуїтів. Починаючи з осені 1773 року, костьол перестає бути єзуїтським і передається для потреб державної гімназії та військового гарнізону, хоча служби там проводили колишні брати.
У 1783 році сюди переносять великий орган із тринітарського костелу, а старий віддають кудись у провінцію. Австрійська влада не надто переймалась релігійними питаннями, а тому декілька разів конфісковувала цінні храмові речі – перш за все, срібло і золото. Та й доглядали за костьолом – не дуже. Через це скоро у склепіннях та стінах знову з’явились тріщини, 1828 року храм закрили, перетворивши його на військовий склад. Така ситуація тривала до 1835-го, коли стараннями губернатора Галичини князя Фердинанда д’Есте розпочався капремонт. За три роки костьол був повністю відреставрований і заново побілений.
У 1838 році почали правити служби, на яких переважала гімназіальна молодь і студенти. Від 1839 року до костьолу почали пускати греко-католицьку громаду міста для відправи власних богослужінь. А 21 жовтня 1849 року в історії храму починається нова ера – цісарським розпорядженням він остаточно переходить до греко-католицької громади. Нові господарі змінили назву і тепер споруда називалась як Церква Воскресіння Господнього. У 1864 році до церкви внесли Царські ворота.
Під час знаменитої пожежі 1868 року храм майже не постраждав.
У 1885 році у Станиславові створено греко-католицький єпископат. Єпископ мав кафедру, відповідно, і церква стала називатись кафедральною. Всього єпископів було чотири:
• Юліян Пелеш (1885-1891),
• Юліян Сас-Куїловський (1891-1899),
• Андрей Шептицький (1899-1901),
• Григорій Хомишин (1904-1945).
У 1886 році в підземеллях церкви знайшли чорний саркофаг Вікторії Потоцької. Одна з її численних нащадків – Катерина власним коштом відремонтувала саркофаг, і 13 травня 1886 року відбулось урочисте перепоховання у католицькому костелі. Цей багато прикрашений саркофаг можна і сьогодні побачити у крипті Художнього музею.
У 1880-х роках художники Юліуш Макарович і Модест Сосенко здійснили розпис костелу. Іконостас розмальовував Антон Монастирський.
Під час Першої світової храм зазнав пошкоджень і у 1920-х його ґрунтовно реставрували, змінили верхівки двох веж і знесли сигнатурку.
З 1946 року після ліквідації греко-католицької церкви будівля використовувалась Станіславським православним єпископатом. У 1990 році храм повернувся до греко-католицької громади. Цього разу, можливо, назавжди.
Поштівки з колекції Зеновія Жеребецького
Comments are closed.