Художників мало цікавить історія Івано-Франківська. Взагалі, жанр історичного живопису в нас розвинений слабо. Якщо й малюють, то в першу чергу галицьких князів чи запорізьких козаків. Невже в історії старого Станиславова не було моментів, гідних пензля живописця? Аби дати відповідь на це запитання, довелося трохи побігати музеями, виставками, бібліотеками. І не дарма.
Облога Станиславова
У серпні 1676 року до міста підійшло 50-тисячне турецьке військо. Тоді вирішувалася доля Покуття — якби фортецю взяли, довелося б суттєво перекроювати політичну карту Східної Європи. Але станиславівський гарнізон героїчно боронився протягом двох тижнів і, врешті-решт, турки були змушені зняти облогу.
Саме цей сюжет ліг в основу графічної роботи художника Цуркана. Картина називається «Облога турками Станиславова 1676» і датована 2002 роком. Нині вона зберігається у запасниках історико-меморіального музею Олекси Довбуша.
На картині видно, як з якоїсь гори (точно не Карпати й не Вовчинці) спускаються турецькі вояки. Перед ними, як на долоні, видніється Станиславівська фортеця. З бастіонів по загарбниках палять гармати, а в середмісті від ворожого обстрілу вже зайнялися кілька будинків.
Проте з реальними історичними подіями картина має мало спільного. Фортецю художник «позичив» з реконструкції професора Петра Ричкова, яка була надрукована в одному з архітектурних часописів. Митця не смутило, що то був фіксаційний план Станиславова кінця 1760-х років. Через те на його картині бачимо об’єкти, збудовані значно пізніше знаменитої облоги: костел єзуїтів, вірменська церква, костел тринітаріїв. Та й сама фортеця у 1676 році була ще шестикутною — палац Потоцьких із двома новими бастіонами прибудували тільки через шість років.
Страшний сон маршала Вобана
Є багато реконструкцій Станиславівської фортеці. Одна з перших — «Силует (аксонометрія) міста-фортеці Станиславова. Реконструкція за описом джерел академіка Володимира Грабовецького». Художник — Ігор Деркач. Ця аксонометрія кочує із книги до книги (переважно авторства академіка Грабовецького), що присвячені історії міста.
За основу було взято акварель Емануеля Кронбаха з панорамою Станиславова 1820-х років. Але з невідомих причин стару ратушу замінили на нову — зразка 1871 року. Її куполоподібний шпиль добре знайомий любителям старих міських поштівок.
Коли малювалася акварель, фортифікації вже були розібрані. Але академік із художником, певно, включили уяву, і результат вийшов просто приголомшливий. Браму вони взяли зі старого герба міста, при чому обрали найневдаліший варіант. Для зміцнення обороноздатності міста обнесли його додатковою внутрішньою стіною, якої ніколи не було насправді. А найбільше поглумились над бастіонами.
Справа в тому, що Станиславів будували у середині XVII століття, коли в Європі панувала бастіонна система фортифікації. Піку досконалості вона досягла при французькому військовому інженерові, маршалі Себастьяні де Вобані. Бастіон — це кам’яна чи земляна приземкувата п’ятикутна споруда. Гострі кути розміщені таким чином, аби уникнути «мертвих зон», недоступних для артилерійського вогню. Натомість, художник, невідомо чому — може, академік порадив, а може, й сам придумав — причепив до бастіонів вежі. Та ще й які! Архітектор-реставратор Зеновій Соколовський каже, що ця «картинна» Станиславівська фортеця підозріло подібна на Суздальський кремль.
І все ж таки треба віддати належне знаному історикові. Він виправив помилки та проконсультував ще дві реконструкції художників Гаталевича та Міхнюка. Давньоруські куполи там уже зникли, і наша фортеця нагадує лише середньовічні замки Кастилії.
Страта Баюрака
Наступна картина перебуває в експозиції вже знайомого нам музею Олекси Довбуша. Назва в неї дещо довга — «Страта Василя Баюрака, бойового побратима і наступника Олекси Довбуша». Її, у далекому 1965 році, намалював Михайло Ткаченко.
Вона розповідає про драматичні події, які розгорнулися на ринковій площі 25 квітня 1754 року. Тоді тут стратили ватажка карпатських опришків Василя Баюрака. Польський поет Карпінський, який був очевидцем, згадує, що перед стратою Баюрак «казав собі дати сопілку, тобто улюблену гуцульську пищавку, на якій награвав сумні гуцульські мелодії».
Саме цей момент і зображено на полотні. Опришок поринув у світ музики, позаду стоїть суддя із уже оприлюдненим смертним вироком, а праворуч, опершись на сокиру, чекає кінця концерту станиславівський кат або «майстер справедливості».
На мою думку, найкращою текстовою ілюстрацією до цієї картини є вірш Степана Пушика «Страта Баюрака»:
Гей, про що ти, пане,
з панею так радишся?
Трохи випив,
бо червоний ніби рак.
В Станіславі на майдані
коло ратуші
Нині згине
від сокири Баюрак.
А чому старий дзвонар
не грає дзвонами?
З-під карет поплив
по місту дзвін коліс.
Ходить «майстер
справедливий» і долонею
Пробує сокири
гостру злість…
Небо та площа
Ця робота є більше історичною фантазією на тему старого Станиславова. Вона експонувалася на другому поверсі Краєзнавчого музею, у залі із макетом міста-фортеці. Нічого спільного з достовірним розташуванням об’єктів картина не має. Скоріше за все, художник і не ставив це за мету. Він просто намагався передати атмосферу маленького провінційного міста у підніжжя Карпатських гір. І йому це вдалося!
Брама (також змальована з герба) вказує на наявність фортечних укріплень. Храм на задньому плані подібний на нашу катедру (єзуїтський костел). По ринковій площі кудись поспішають карети, які, напевно, везуть когось із родини Потоцьких. Поруч відбувається жвава торгівля, тягнуться напружені крамом вози, теревенять пересічні городяни.
Стрижнем композиції, безперечно, є ратуша. Напевно, художника ніхто не консультував, і тому вона вийшла максимально наближеною до оригіналу. Пізніше архітектори зробили професійну реконструкцію споруди, і її результат не сильно відрізняється від цієї картини.
До речі, саме під куполом ратуші ховається ім’я живописця. Це Микола Канюс.
Пожежа
ХІХ століття в нас поки що представлене лишень однією роботою. Це картина Миколи Варенні, написана у 1986 році. Вона займає достойне місце в експозиції виставки-музею пожежно-рятувальної служби Головного управління МНС в області.
Одного погляду достатньо, аби зрозуміти, що художник зобразив грізну пожежу 1868 року, яку сучасні краєзнавці гордо іменують «мармулядовою». Тоді згоріла чверть міста, а збитки сягнули мільйона ринських злотих. Але худа без добра не буває. Завдяки цьому вогняному катаклізмові місто створило власну пожежну команду, яка є прабабцею сучасного МНС.
Щодо самої картини, то художник трохи схибив із пропорціями та перспективою. І з катедрою він також не вгадав. Зображені куполи з’явилися вже у 1920-х роках, а до того були більш приземкуваті. Хоча, з іншого боку, де у 1986 році художник міг побачити старі поштівки Станиславова?
І наостанок маємо історичний парадокс — пожежної служби в місті ще нема, а весь передній план просто забитий професійними пожежними…
Автор дякує працівникам музею Олекси Довбуша, виставці пожежно-рятувальної служби та Краєзнавчому музею за надані матеріали.
Comments are closed.