Епізод із побуту галицької інтелігенції середини ХІХ століття. Парох Улашківців і Заболотівки (нині Чортківський район Тернопільщини) отець Сонецький не захотів видати доньку заміж за сина священника, бо той всупереч традиціям вивчився на архітектора.
Наречений, мабуть, дуже кохав свою обраницю, тому кинув архітектуру і пішов на теологію. Лише після завершення теологічних студій парі дозволили одружитись, пише Репортер.
Станиславівська реальна школа, нині міська стоматполіклініка на стометрівці. Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького
Що таке скачибрузда?
Чому у Галичині бракувало фахівців із технічною освітою?
По-перше, серед українців фахові школи вважалися меншовартісними. Натомість гімназії відкривали двері до університету й дозволяли зробити кар’єру держслужбовця.
По-друге, Галичина довгий час була аграрним краєм, тому потреба у технічних кадрах виникла лише з розбудовою залізниці та промисловості.
По-третє, інженерів часто вважали за інтелігентів нижчого сорту. За ними закріпилася глузлива назва скачибрузда, що з польської перекладалася як «той, що скаче через борозди» (межі між угіддями). Адже більшість тогочасних інженерів були землемірами.
Реальні школи
Вища технічна освіта спершу була доступною лише для випускників реальних шкіл. Цей тип середньої школи постачав вступників до технічних та аграрних вишів. У Галичині реальні школи були виключно державними, чоловічими й польськомовними. Упродовж семи років у них поглиблено вивчали фізику, хімію, математику, креслення, природознавство і значно менше – мови. Серед учнів переважали діти дрібних підприємців, торговців, ремісників.
Кількість українців там була мізерною. Наприклад, у 1877 році у Станиславівській реальній школі налічувалося не більше десяти учнів-українців. Кілька десятків навчалися у Львівській реальній школі. Багато з них були хлопцями, які провалили іспити при вступі до гімназії чи в її найнижчих класах.
Але поступово українців у реальних школах більшало. У 1897-1898 роках у школах Кракова, Львова, Станиславова й Тернополя навчалося вже 136 українців – 7,1 % від загалу.
Василь Нагірний (1848-1921) – архітектор, громадський діяч
Архітектор Василь Нагірний (1848-1921) навчався у Львівській реальній школі. У своїх спогадах він припускав, що саме через низький авторитет цього закладу йому не призначали стипендій, які церква та меценати виділяли для підтримки обдарованої молоді.
«Часи ходження до вищих кляс реальної школи належать до найприкріших мойого життя. Мені майже зовсім забракло усього, що було потрібне не тільки до науки, але і до життя, – писав Василь Нагірний. – Я не мав ані одної книжки, ані що з’їсти. Нераз жилося кілька днів сухим горохом, купленим за кілька крейцерів… Підчас тріскучої зими ходив я в легкій, майже літній одежині. Теплішу одежину, що я її мав, позичив я пізньої осени одному товаришеві, який спав на Високім Замку, та він не віддав її мені. Годі було й дістати ліпшої лекції… Була крайня біда, одначе охота до науки поборювала все лихо».
Ставши одним із найвідоміших архітекторів Галичини, Нагірний спроектував понад 200 церков, зокрема й на Прикарпатті: у Перегінському Рожнятівського району, селах Ракові Долинського та Черневі Рогатинського районів. Крім того, у 1886 році він опублікував «Порадник для крамниць», тому інколи його називають ще й «батьком галицької кооперації». До речі, Василь Нагірний – прадід видатної американської співачки українського походження Квітки Цісик.
Гімназисти в політехніці
Аби підвищити рівень інженерної освіти, з часом на технічні відділи дозволили вступати і випускникам гімназій. Однак ті додатково ще складали іспит з геометрії та креслення.
Професори Львівської політехніки більше рахувалися із вступниками, які закінчили класичні гімназії, аніж із випускниками реальних шкіл. Останні, на їхню думку, мали нижчий рівень знань. Тому майже всі українські студенти політехніки були колишніми гімназистами.
Такі заходи суттєво не покращили ситуацію. У 1907-1908 роках частка українців на політехнічних відділах усіх вишів Австро-Угорщини становила 1 %, чехів – 30,1 %, поляків і євреїв – 16,8 %. У 1912-1913 роках у Львівській політехніці із 1633 слухачів було лише 69 українців.
Далі кількість «технарів» збільшувалася. У 1933 році до професійної організації інженерів – Українського технічного товариства у Львові – входили вже 493 фахівці. Щоправда, не всі вони працювали у межах Східної Галичини.
Станиславівські інженери
Наше місто теж може похвалитися відомими іменами. Так, у Станиславові народився інженер, учасник визвольних змагань та один із провідних діячів хорового мистецтва Ярослав Гузар (1896-1963).
В одній із квартир презентабельної вілли на сучасній вулиці Шевченка, 102 (зараз там дитячий садок «Теремок») жив інженер та економіст Ілля Сем’янчук. З 1932 року він був директором Окружного союзу кооперативів, а після встановлення німецької адміністрації у роки Другої світової – Українського кооперативного банку в Станиславові, керівником Центросоюзу (організації, яка об’єднувала українські кооперативні установи) у Львові.
Активну громадську роботу проводив інженер залізничної служби Іван Мирон (1867-1940). Він очолював місцеві осередки українських товариств «Сокіл» і «Бесіда», був скарбником «Просвіти». Як представник управління Станиславівської дирекції залізниць керував будівництвом тунелів і віадуків-переходів у районі Яремчі. Завдяки йому був зведений залізний міст через Дністер у Галичі.
Під час листопадового зриву 1918 Іван Мирон разом з лікарем Володимиром Яновичем та суддею Климом Кульчицьким забезпечили перебрання влади у Станиславівському повіті. У часи ЗУНР він був державним секретарем шляхів, пошти і телеграфу. Після польської окупації Східної Галичини оселився у селі Дорі біля Яремчі, де продовжив громадську діяльність у місцевій «Просвіті», організував шаховий гурток, займався книговодством ощадної каси, молочарні та пекарні.
У Івано-Франківську на честь Івана Мирона названа одна з вулиць у районі залізничного вокзалу.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.