Лещинець, Безкровний, Мельничук. Сьогодні ці прізвища мало кому щось скажуть. А раніше цим людям вішали меморіальні дошки, називали на їхню честь вулиці, встановлювали пам’ятники. На початку 1990-х не стало ані дощок, ані пам’ятників. Лишень вулиці Мельничука якимось чудом вдалося залишитись у топоніміці міста. Відповідь проста – всі ці люди тісно пов’язані із комуністичним режимом. Тому цю групу пам’ятників можна умовно назвати «борцям за встановлення радянської влади на Прикарпатті».
Партизан
Невеликий загін червоних партизан 22 жовтня 1922 року нелегально перейшов польський кордон поблизу Кудринців. Мета – спровокувати повстання українських селян. В історію цей загін увійшов під назвою «червона дванадцятка», хоча деякі джерела стверджують, що він налічував до 50 багнетів. Одним із керівників цієї диверсійної групи був Степан Мельничук (псевдо «Молот»). Він, як і більшість бійців загону, був уродженцем Західної України, раніше воював в УГА та добре знав ці місця.
Сколихнути селянство не вдалося. Натомість, партизани знищили поліцейський відділок та вбили якогось поважного поляка – кандидата у депутати. Невдовзі загін розгромили підрозділи 12 піхотної дивізії «Тарнопіль». Мельничук потрапив у полон і вже 11 листопада був розстріляний на подвір’ї Чортківської в’язниці.
У 1968 році, у маленькому сквері навпроти будинку офіцерів, на початку однойменної вулиці, Мельничукові встановили пам’ятник (скульптор – Кулик, архітектор – Попиченко). Загальна висота – 3,5 м (3 м постаменту), матеріал – залізобетон. Партизан був зображений у вишиванці, із закутими у кайдани руками. Поруч поклали величезний камінь із написом з його прощального листа: «Вам, друзі мої, ми, засуд-жені на смерть, посилаємо привіт на великій дорозі життя. Не один з вас мріяв про широкі шляхи, з нами леліяв ті ж великі надії, що й ми. Ідіть далі, наша смерть хай буде вам заохотою. Хай живуть борці за волю народу! Хай живе революція!».
Мельничука Ленін відправляв «вірною дорогою» |
Із цим пам’ятником вийшов казус. На стіні сусіднього будинку висів транспарант, з якого дідусь Ленін, хитро примружившись, констатував «Вірною дорогою йдете, товариші!». Якщо згадати, що Мельничук ішов на розстріл…
У 1986 році побудували нинішню «Білу хату», а партизана до скверику біля Княгинина. Звідти його й демонтували на почат-ку 1990-х. А камінь із написом чомусь лишили. Напевно, був заважкий.
Підпільник
Коли в липні 1941 року Червона армія залишила Станіслав, з нею евакуювались і партійні чиновники. Але не всі. Юхим Безкровний залишився свідомо. Він був секретарем підпільного обкому КП (б) У та мав організовувати боротьбу із фашистами в їхньому тилу. Бойовий досвід в нього був, адже у громадянську він воював у самого Щорса. Проте в місті Безкровний був чужинцем, який, до того ж, не викликав симпатії у місцевого населення. Вже незабаром українська поліція затримала підпільників (Безкровний таки встиг створити групу). Проте начальник поліції пан Гева спочатку не хотів видавати комуністів німцям. Про це довідалося гестапо, і в листопаді 1941-го Безкровного стратили. Разом із Гевою.
Юхим Безкровний не встиг організувати ефективного підпілля |
Після війни підпільнику встановили меморіальну дошку на будинку, де той жив, і перейменували на його честь вулицю (тепер Маланюка). А восени 1983 року, неподалік обкомівського будинку, що по вулиці Грюнвальдський, Безкровному встановили пам’ятник. То був бронзовий бюст, роботи архітектора Лендьєла, на гранітному постаменті. Пам’ятник не встиг засвітитись у путівниках й на листівках, тому його фото – велика рідкість.
Комсомолець
Нинішня Шпитальна раніше називалася вулицею Лещинця. На розі із сучасною вулицею Грушевського стояв пам’ятник. У радянському путівнику тих часів було написано: «… на килимі газону серед квітів – невелика оригінальна бетонна композиція. Спалахнуло полум’я вогню і назавжди застигло у камені. Воно невгасиме, як невгасима пам’ять жителів міста про ватажка прикарпатської молоді, колишнього секретаря обкому комсомолу Івана Лещинця, що загинув у 1948 році від рук підлих вбивць, українських буржуазних націоналістів».
Пропагандиста Лещинця вбили бойовики ОУН |
Колишній вчитель з Чернігівщини, потім боєць партизанського загону Сабурова, у 1947 році Іван Лещинець обіймав посаду секретаря Станіславського обкому комсомолу з пропаганди та агітації. Напевно, він досяг на цьому поприщі неабияких успіхів, оскільки вже через рік його знищили бойовики ОУН.
З ініціативи Івано-Франківської комсомольської організації 17 вересня 1967 року Лещинцю відкрили пам’ятник. Він мав форму трьох цементних трикутників висотою 2,2 м, які виривались з масивного квадратного постаменту. Автори – скульптор Турецький та архітектор Коваленко. Пам’ятник давно демонтований, а ось постамент можна побачити і сьогодні.
Борці
Протягом 1944-1952 років на Прикарпатті точилась запекла боротьба ОУН-УПА з силовими структурами СРСР. Я недаремно написав у множині, оскільки НКВС постійно змінювало назву і структуру. З українськими партизанами воювали працівники Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС), потім Міністерства державної безпеки (МДБ), потім Міністерства внутрішніх справ (МВС), і нарешті, Комітету державної безпеки (КДБ).
Пам’ятник кагебістам зробили з єврейських плит |
За рішенням ради УМВС та міськвиконкому з нагоди 50-річчя СРСР, ухвалили встановити пам’ятник загиблим працівникам тих органів. Відкриття відбулось 7 вересня 1967 року. Оскільки всі вони були поховані на міському цвинтарі, то місце під пам’ятник обрали символічне – на Валах. Виконали його за типовим проектом: дві стели висотою 3,5 м, облицьовані чорним гранітом «лабрадорит». Постамент розмірами 2 х 3 м облицювали гранітом «туф». Вверху композиції архітектора Стасіва красувався караючий меч із серпом та молотом – символ радянської міліції. Характерно, що цей пам’ятник перебував безпосередньо на балансі міськвідділу міліції.
Коли після проголошення незалежності почали зносити монумент, спалахнув страшний скандал. Виявляється, весь постамент складався з надгроб-них єврейських плит, зверху прикритих туфом. Старожили пригадують, що саме в 1967 році закрили єврейський цвинтар, що за озером. Того ж року спорудили і монумент. А на будматеріалах вирішили зекономити…
У статті використані фото Зеновія Соколовського та Зеновія Федунківа
Comments are closed.