Напередодні святкування 350‑ї річниці Івано-Франківська у Білій хаті виникла ідея створити портретну галерею очільників Станиславова.
Попросили мене допомогти із пошуком фотографій бургомістрів, з яких художник мав писати портрети. Деякі зображення на той час вже були відомі, деякі довелося шукати в архівах. Коли пошуки наближались до завершення, виявилось, що у міському бюджеті немає грошей. Тож галерея накрилась мідним тазом. Проте бургомістри у цьому не винні. Тому пропонуємо газетний варіант галереї, пише Репортер.
Лікар у кріслі мера
У першій половині ХІХ століття станиславівські бургомістри не обирались, а призначалися згори. Владу в місті вони мали мінімальну та у всьому залежали від окружного старости. Але у 1867 році в Австро-Угорській імперії провели реформу та надали регіонам більше автономії. Відтоді посада бургомістра стала виборною.
З 1905 року початок теперішньої вулиці Грушевського носив ім’я бургомістра Шидловського
Першим всенародно обраним головою Станиславова був Антоні Суханек, який посідав бургомістерське крісло ще з дореформених часів — від 1866 року. Хоча термін «всенародно обраним» тут можна застосовувати із великою натяжкою. Система виборів органів місцевого самоврядування у ХІХ столітті була не надто демократичною. Голосувати могли лише містяни чоловічої статі. А містянином був далеко не кожен, а тільки той, хто відповідав трьом вимогам: 1. був психічно здоровим; 2. мав бездоганну репутацію; 3. володів нерухомістю, займався підприємницькою діяльністю, що оподатковується, або мав інші доходи, достатні для утримання себе та своєї родини.
Щороку містяни обирали міську раду, що складалась із 36 членів (міських радних). Вони ж обирали поміж себе бургомістра, його заступника та сімох міських делегатів, або асесорів, які очолювали різноманітні комісії. Бургомістерська каденція тривала три роки. Після виборів його кандидатуру мав затвердити цісар. У посаду мер вступав одразу після складання присяги. Посади бургомістра та його заступника були у магістраті єдиними, що оплачувались. Радні та асесори працювали безкоштовно. Ці правила були затверджені «Статутом міста Станиславова» від 1868 року.
Але повернемось до першого бургомістра. Інформації про нього обмаль. Ані дати народження, ані дати смерті. Уперше Антоні Суханек фігурує у міських хроніках як підофіцер (щось типу сержанта) національної гвардії Станиславова. Це військове формування створили поляки, побоюючись вторгнення угорських повстанців у 1848 році. У переліку командного складу гвардійців Суханек названий лікарем.
Протягом 1866‑1870 років цей ескулап посідає бургомістерське крісло. За цей час Станиславів переживає дві значущі події — прокладення залізниці та «мармулядову» пожежу. У краєзнавчій літературі зазначається, що через цю пожежу Суханек полетів з посади. Хоча пожежа сталася у 1868 році, а «на пенсію» бургомістр пішов лишень через два роки. Як би там не було, але свою каденцію він добув. Потім Антоні Суханек надовго зник із поля зору істориків і журналістів. «Винирнув» він на початку 1890‑х, коли судився за кам’яницю по Липовій, 8 (Шевченка) із українським адвокатом Мандичевським. Останній раз Суханек згадується у 1897 році як член наглядової ради Міщанського банку. Зображень першого бургомістра поки що не виявлено, але це не означає, що їх не існує…
І жодного ворога
Від 1870 року містом керує Ігнаці Камінський. Він зробив стільки добра для Станиславова, що заслуговує окремої розповіді. Щоправда, на піку кар’єри примудрився вплутатись у корупційний скандал і в липні 1888 року був змушений подати у відставку.
 Ігнаці Камінський |
 Валерій Шидловський |
 Артур Німгін |
У «Пам’ятній книзі міщанства польського у Станиславові» наводиться портрет Камінського. Бачимо, що людина була серйозна, із солідними вусами.
Певний час посаду бургомістра виконував його заступник Валерій Шидловський (1835–1896). Лише у квітні наступного року він став повноправним господарем міста. Газета «Кур’єр Станіславовскій» так описує нового бургомістра: «То була людина із добрим серцем, ввічлива, скромна, мала тільки друзів і жодного ворога».
Шидловський також був доктором, але, на відміну від Суханка, ніякого відношення до медицини не мав. Він закінчив правничий факультет львівського університету і здобув ступінь доктора права. Краєзнавець Михайло Головатий дослідив, що мешкав бургомістр на вулиці Собеського, 73 (Січових Стрільців). Ще й володів невеликою земельною ділянкою на початку сучасної вулиці Грушевського.
За роки його урядування місто активно розвивалось і розросталось. Проте, починаючи від 1894 року, у бургомістра проявляються ознаки важкої хвороби. Поступово він віддаляється від справ і невдовзі помирає.
Портрет Шидловського нам відомий також завдяки «Книзі міщанства польського». Його виконано в одній манері із портретом Камінського, що дає підстави припустити існування портретної галереї бургомістрів. У документах є згадки, що в ратуші був зал, прикрашений написами про головні події з історії Станиславова. Можливо, там висіли і портрети бургомістрів.
Єврейський довгожитель
Артур Німгін прожив не мало й не багато — 78 років. А його політичний стаж є рекордним серед станиславівських бургомістрів. Із перервами він господарював у Станиславові близько 23 років, тобто з 1896‑го по 1919‑й.
Майбутній мер народився у 1856 році у Тлумачі. Походив з єврейської лікарської родини. Здобув освіту правника і також іменувався доктором. Сходження на політичний олімп почав із посади редактора газети «Кур’єр Станіславовскій». У 1888 році обраний до міської ради, у 1890‑му — асесор, з 1894‑го — віце-бургомістр. Під час хвороби Шидловського фактично виконував обов’язки голови міста. Коли посада бургомістра звільнилась, євреї, що мали більшість у раді, уступили першість вибору християнським кандидатам. Але ті надали перевагу перевіреному й досвідченому заступнику.
За Німгіна проголосували 26 радних, два утримались, а три взагалі не явились на засідання. Михайло Головатий пише, що тоді депутати голосували методом «аклямації», тобто вставанням.
Німгін був досить результативним бургомістром, але тогочасна преса докоряла йому тим, що можна було зробити значно більше. Дослідниця Жанна Комар дає досить яскраве порівняння: «Якщо Камінський був локомотивом, який рушив потяг з місця та швидко набрав оберти, то Німгін скоріше походив на контролера руху, що переймався не стільки швидкістю, скільки безпекою».
Із вибухом Першої світової фронт швидко наближався до Станиславова. Боячись погромів, Німгін разом із більшістю єврейських радних кидає місто напризволяще та тікає на захід. В окупованому Станиславові «на господарстві» лишається віце-бургомістр — німець Кароль Фідлер. Його предки починали простими столярами і з часом доробились до мережі меблевих магазинів. Фідлер ніяк не міг знайти спільну мову із російським повітовим начальником Гавінським, який неодноразово погрожував відправити того до Сибіру. І можливо, він таки виконав свою обіцянку, бо у травні 1915 року містом уже заправляв російський ставленик Іван Габрусевич.
Але вже в червні австрійці відбили Станиславів і з евакуації повернувся доктор Німгін. Разом з єврейськими депутатами. Та коли почався Брусилівський прорив, їм знову довелося пакувати валізи й мандрувати до дунайських берегів.
Протягом 1916‑1917 років бургомістром був місцевий ресторатор Антоні Штигар. На його долю випало багато важких випробувань, але він із честю впорався. Після третього (і останнього) відступу росіян до міста втретє повертається Німгін. Але тихо добургомістрити йому не далі. 1 листопада 1918 до його кабінету увійшла українська делегація, яка повідомила, що перебирає владу в Станиславові. І хоча уряд ЗУНР зберіг за містом привілеї самоврядування, наглядати за Німгіним приставили спеціального комісара — гімназійного професора Павла Чайківського. Втім, і піднаглядний, і сам комісар мало чого вирішували — в умовах війни першу скрипку грали військові.
Остаточно на «дємбєль» Німгіна відправили поляки після травневого перевороту 1919 року. Але доктор не пропав і при новій владі. Він працював урядником воєводства й мешкав у фешенебельній квартирі на Казимирівській/Мазепи, 14 (будинок Каси ощадності). Помер Німгін 26 листопада 1933 року та був похований на старому єврейському цвинтарі. На його кістках потім збудували кінотеатр «Космос».
Автор: Іван Бондарев
Comments are closed.