Пам’ятники — завжди актуальна в Україні тема. Їх ламають, ставлять нові, псують і відновлюють. Скоро, певно, придумають монумент поганим дорогам і витратять на нього всі гроші, призначені на ремонт тих же доріг…
Але пам’ятники в нас є. Наприклад, людині, на честь якої нині названо місто, — Іванові Франку — аж цілих два, пише Репортер.
Ювілейна трійця
Віковий ювілей Каменяра гучно святкували в 1956 році. Тоді на Прикарпатті поставили три пам’ятники — у Криворівні (Верховинський район), у Підгірках (біля Калуша) та у приміських Опришівцях. То були типові бетонні штамповки Львівської скульптурної фабрики.
У 1965-му Опришівці приєднали до Франківська. Бюст стояв на вулиці Дадугіна (Коновальця), біля перехрестя з Медичною. Мешканці сусідніх будинків дбали про нього й регулярно фарбували під бронзу. Довший час це був єдиний пам’ятник Франкові в місті.
Учні Опришівської школи доглядають за пам’ятником. 1962 рік
У 1978 році його хотіли перенести у невеличкий скверик на вулиці Франка. Проте бюст виявився замалий, тому вирішили створити нову скульптуру. А щоб у місті не виявилось аж два Франка, опришівський наказали забрати. Мешканцям сказали, що його поставлять в якомусь іншому селі. Проте при демонтажі бюсту випадково відірвали голову, й на тому си скінчило. Постамент стоїть і нині.
Зі сколіозом
У вересні 1978-го на вулиці Франка знесли одноповерховий будинок № 28, утворився скверик. Там і відкрили бетонний порожнистий пам’ятник, імітований під камінь.
У довідниках вказані його автори: скульптор Болюк, архітектор Добрянський. Хоча в розмові з краєзнавцем Михайлом Головатим, скульптор пізніше стверджував, що ніяким архітектором там і не пахло — він сам прив’язував пам’ятник до місцевості.
Загалом вийшло непогано, але тамтешнього Каменяра «розкрутили» напівоберта, й шия виглядає скривленою. Тому в народі він отримав назву «Франко зі сколіозом».
Нам Пушкіна не треба!
А тепер владі здалося замало. Тому протягом 1979-1983 років міністерство культури України влаштувало конкурс на новий пам’ятник Івану Франку.
Його проводили майже підпільно, мешканці про те не знали. Переможців визначили директивно. Ними виявилися кияни — архітектор Петро Стукалов і скульптор Петро Остапенко. Вони запропонували 13-метрову стелу із бюстом Каменяра вгорі. Розглядалось кілька місць. Після перенесення пам’ятника Леніна з Піонерського парку цей варіант прийняли за основний. Відкрити планували до 130-ї річниці Франка.
Але замовник не прийняв роботу й відправив проект на доопрацювання. Кияни переробили макет, фактично вони створили новий пам’ятник. Він також мав стояти у Піонерському парку й ніби вписувався в ландшафт. Ще й до 325‑ї річниці міста встигали. Міністерство виділило гроші, навіть замовили граніт для постаменту в Житомирському кар’єрі.
І тут у справу втрутилась обурена громадськість. У пресі з’явились гнівні статті про непрозорість конкурсу. Запитували, чому перемогли саме столичні митці? Невже в нас немає своїх талантів? Пам’ятник Стукалова та Остапенка називали калькою з Пушкіна у Москві. Найбільше нарікань було до місця розміщення. Чому ховають у кущах? Йому місце — лише в центрі!
Його називали «закосом під Пушкіна» (проект Стукалова-Остапенка)
Кияни зробили останню відчайдушну спробу врятувати ситуацію. Вони знову переробили проект та адаптували його до площі Перемоги (Вічевого майдану). Навіть виготовили фанерний макет, який на кілька годин виставили на площі — дивились, як впишеться. Не вписався.
У жорсткій конкуренції
У квітні 1988 року проголосили новий, цього разу вже відкритий республіканський конкурс. Винагороду за призові місця встановили у розмірі 2500, 2000 та 1000 рублів відповідно. Преса писала, що Івано-Франківськ має шанс отримати найкращий пам’ятник Каменяреві в Україні.
Кожен проект мусив мати свою назву. Під кодом «Ватра» подали роботу скульптор Орест Голоневський та архітектор Зеновій Соколовський. На семиметровому, розширеному догори постаменті стояла п’ятиметрова фігура Франка. Цей проект ще цікавий тим, що тут насправді працювали два скульптори — другим був відомий митець Опанас Заливаха. Через своє дисидентство він не афішував власну причетність, аби не зашкодити проекту.
Опанас Заливаха «підпільно» брав участь у конкурсі
Але «Ватра» все одно не пройшла. Соколовський пояснює це тим, що площа Ринок вже мала одну вертикальну домінанту — ратушу. Поява іншої вносила дисгармонію.
Ще один цікавий проект (код «У») представили скульптор Андрій Лендєл та архітектор Софія Соколовська. Його також прив’язували до площі Ринок. Франко — із книгою у руці, а перед ним — глиба з барельєфом бригади каменярів. Зберігся цікавий фотомонтаж, де пам’ятник уже вписаний у площу. Але й цей проект не пройшов.
Скульптор Лендєл та архітектор Соколовська біля проекту «У»
В актовому залі катехичного центру й нині можна бачити майже метрову гіпсову скульптуру — Франко сидить на стільці. Це проект «Прометей». Він отримав заохочувальну премію.
Сонце в спину
Наприкінці 1989-го підвели підсумки конкурсу. Перше місце не посів ніхто. На другий сходинці опинився спільний проект львів’ян — скульпторів Посікіри, Яремчука та архітектора Каменщика. Називався він «Просвітитель». Незабаром перед готелем «Україна» зняли Леніна й пам’ятник Франкові вирішили ставити саме там.
Поки тривали конкурси, громадські обговорення та дискусії в пресі, СРСР помер, гроші пропали.
А от баталії не вщухали. Хтось кинув заклик, що Каменяра має увіковічнити саме місцевий митець. Провели ще один міні-конкурс. Його виграв франківський скульптор Василь Вільшук, але в останній момент він чомусь відмовився боротися з львів’янами.
«Просвітителя» відливали у тому ж Львові. З матеріалу замовника. Бронзу збирали по підприємствах Івано-Франківська. На переплавку пішов і Ленін, який раніше стояв перед готелем.
У 1995 році пам’ятник урочисто відкрили. На церемонії були й онуки Каменяра — Віра та Роланд Франко.
Урочистості минули. Гості поїхали. Місто залишилось з пам’ятником. І тут виявилося, що архітектори припустилися помилки: сонце постійно за спиною у Франка, сфотографувати його анфас неможливо. Крім того, фахівці заявляли, що це таки далеко не найкращий варіант, ще й «злизаний» з Франка перед Львівським університетом. Сюди додалися закиди у гігантоманії, соцреалізмі та відсутності художнього смаку. Але поїзд уже пішов…
P. S. Дехто з тих, хто у 1980-х писав гнівні листи проти пам’ятника Стукалова та Остапенка, тепер шкодують. Кажуть, якби не галас у пресі, він би давно тихо-мирно стояв у Піонерському парку чи парку Воїнів-інтернаціоналістів, а скоріш за все — в парку Івана Франка.
Фото з архівів Зеновія Соколовського, Богдана Гавриліва та Василя Романця
Автор: Іван Бондарев
