Звірства російських окупантів, яких зазнала Україна, шокували увесь світ. Ми ж давно знали, на що вони здатні. Зараз інтернетом шириться багато порівнянь подій сорокових років минулого століття і сьогодення. А в Івано-Франківську для приїжджих з інших областей навіть організували курси, де розповідають про українських повстанців.
Про все це Репортер поговорив з директором Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби імені Степана Бандери Ярославом Коретчуком.
– Пане Ярославе, весь світ шокований від терору, який окупанти сіють на території України. Але у 1939, 1941 було так само. Їхні методи не змінилися?
– У дев’яностих на території Івано-Франківської області проводили багато розкопок жертв радянських органів НКВД. І зараз, особливо на території північної Київщини, – Буча, Бородянка, Ірпінь, Ворзель, Гостомель – ми бачимо, що методи однакові, як тепер, так і тоді.
Коли проводили розкопки, часто знаходили рештки дітей, які були вбиті працівниками НКВД. А ще дуже часто жертви були зі зв’язаними руками, інколи – колючим дротом. І сьогодні теж бачимо багато світлин, де загиблі із зав’язаними руками. Також «енкаведисти» часто стріляло в потилицю, від одного до п’ять разів. Так само з мирними жителями чинили й на території Бучі.
Зі свідчень вцілілих ми знаємо про десятки випадків зґвалтування з боку працівників НКВД, нерідко групових. А інколи працівник НКВД обирав, скажімо, найсимпатичнішу дівчину і ґвалтував, викликаючи в кімнату для допитів. Схожі історії чуємо і тепер.
Також ми бачили світлину дівчини з Київщини, яка мала випалену свастику на спині. Ми, історики, знаходимо свідчення про випалювання у 40-50 роках на спинах в’язнів тризуба. Або застосування для тортур різноманітних опікових приладів.
Водночас серед учасників катувань мирного населення в Бучі виявився онук працівника НКВД. Про це є свідчення одного російського офіцера. Напевно, це знущання і відсутність співчуття генетично передалося нащадкам.
У 40-50 роках енкаведисти проводили репресії, щоб залякати решту населення. Щоб вони навіть не думали чинити спротив. Так само і теперішні окупанти.
– Як думаєте, нам нарешті вдасться покінчити з цією війною, яка триває століттями? Чи історія повторюватиметься, і через роки українцям знову доведеться битися з росіянами?
– Навіть, якщо після путіна прийде ліберальний Навальний, у них завжди в ідеології стоїть імперський дух. Росія кілька років буде зализувати рани, накопичувати зброю, ми матимемо кілька років спокою. Для нас це повинен бути шанс зміцнити свої Збройні сили й розбудувати країну. Але концепція «русского мира» нікуди не дінеться.
Єдиний шанс – Україна, яка переможе росію, повинна стати своєрідним центром нового антиросійського фронту народів. Там є понад 100 національностей. Багато з них уже робили певні кроки до спроби державності. Бо велика росія й надалі буде становити загрозу. Тому ми повинні надавати допомогу цим рухам, щоб вони вийшли з-під влади рф. Тоді нова маленька росія не матиме стільки «гарматного м’яса», щоб кидати у бій, ні природних ресурсів, які використовує як економічні важелі.
Колись ОУН створила антибільшовицький фронт поневолених народів. Навіть у концепції було написано, що наступним етапом після здобуття незалежності України є розвал Російської імперії.
– Чи після війни зміниться, на вашу думку, серед українського суспільства ставлення до воїнів УПА і постаті Степана Бандери?
– Звичайно, не у всіх. Велика частина України ще перебуває в полоні радянських, а сьогодні й російських, стереотипів, нав’язаних пропагандою щодо постаті Степана Бандери та українського визвольного руху. Звичайно, ми зараз докладаємо всіх зусиль, щоб пролити світло на нашу реальну історію. Але очікувати, що ми переконаємо всіх, не варто.
Сьогодні для багатьох чітко постало розуміння, за що боровся Степан Бандера. Колись сотні тисяч українців побачили репресії у 1939-1941, стали свідками тих знущань і катувань. Тому зрозуміло, що в 1944 більшість обрала взяти зброю і піти в ліс, розуміючи, що окупант не змінився, що він знову несе вбивства, катування, грабежі.
Історію викопують з землі. Чому НКВД охороняло молочні бідони на Прикарпатті
Я відслідковую соціологію і на початку російсько-української війни, перед 2014, лише 38% українців вважало вояків ОУН-УПА борцями за свободу України. У 2021 – уже 56%. Думаю, якщо ми у кінці 2022 проведемо соцопитування, цей відсоток буде ще вищим.
Степана Бандеру, на жаль, російська пропаганда зробила найбільшим антигероєм, навколо нього зав’язано багато міфів і стереотипів. І нам, історикам, доводиться їх поборювати.
– Все ж, є прогрес. Якщо, наприклад, в тимчасово окупованих Херсоні чи Бердянську зараз люди вигукують «Україна понад усе!»…
– Так, я можу порівняти це дуже чітко, бо з 2003 року був у багатьох націоналістичних організаціях. Тоді за гаслом «Слава Україні» можна було ідентифікувати свого товариша-побратима. Дещо більше його почали використовувати під час Помаранчевої революції. Хоч і тоді кияни з острахом дивилися, коли ми вигукували це гасло.
Звичайно, великий поштовх у використанні цього гасла зробила Революція Гідності й подальша війна. Воно почало добре сприйматися суспільством.
Але тут, на мою думку, не треба перебільшувати. Ми не можемо сказати, що ті, хто його вигукує, одразу стали ідеологічно патріотами. Я не хочу нікого образити, особливо в тих районах, які зараз окуповані. Людям треба віддати належне: вони ризикують власним життям. Але ми повинні активніше працювати над тим, щоб донести правдиву історію. Особливо в історичній науці у нас побутує дуже багато радянських наративів. Більшість професорсько-викладацького складу – вихованці радянської школи. А вони виховують молодих істориків.
– Що ж робити?
– У цій сфері має бути сформована державна політика, має бути державне фінансування. Бо у попередні роки це лягало в основному на плечі громадських активістів.
На мою думку, після війни кількість навчальних годин з історії України та української мови має бути збільшена. Бо це два стовпи формування нації.
Ці наративи, що схід чи південь і захід України мають різні історії – це неправильно. Наприклад, річниця Голодомору вшановується щороку, як на сході України, так і на заході, хоч у нас не було голоду 1932-1933 років. Цього досягли під час президентства Віктора Ющенка. Тепер треба провести просвітницьку кампанію для розвитку інших таких історичних платформ.
Навіть тема УПА. У музеї ми ще перед 2014 підготували працю, де зібрані 776 біографій уродженців Донецької, Луганської, Харківської областей, які воювали в УПА. Відсоток мешканців заходу був більший, але, загалом, в УПА воювала вся Україна.
– А як бути з деякими сторінками історії УПА, які не сприймає західне суспільство, до якого ми прагнемо? Наприклад, дивізія «Галичина»…
– У першу чергу, «слизькими» питаннями мають займатися фахові історики. Повинні бути якісь комісії, круглі столи. Важливо публікувати історичні документи. Тоді історики мають виробляти спільне бачення для урядів своїх країн. На жаль, такими питаннями доволі часто спекулюють як українські, так і європейські політики для отримання рейтингів.
З іншого боку, є хороший досвід, наприклад, стосовно подій на Волині у 1943 році. Свого часу президент України та президент Польщі обопільно попросили вибачення в обох народів. І домовились про встановлення пам’ятників загиблим полякам в Україні, а загиблим українцям у Польщі. Таким чином ці питання були згладжені й передані історикам.
– Зараз звучить багато закликів до тотальної українізації після війни. На вашу думку, вона має бути лагідною чи жорсткою?
– На мою думку, у мільйонів українців було 30 років, щоб вивчити мову. Була так звана лагідна українізація. На сьогодні війна загострила це питання. І давати знову 30-40 років, щоб українці на сході й півдні вивчили українську мову, неправильно, на мою думку. Бо, давайте згадаємо, що однією з ідей «русского мира» є захист російськомовних.
На мою думку, зараз треба провести жорстку українізацію. Звісно, не йдеться, що треба змусити російськомовних не говорити російською вдома. Українське законодавство гарантує захист іншим мовам. Але, вважаю, в публічних місцях, в органах державної влади, серед держслужбовців треба використовувати українську.
Зрозумійте правильно, я розумію багатьох мешканців сходу України. Там часто україномовного сприймали як вихідця з села. Зараз війна дала зрозуміти, що українська рятує. Особливо на фронті, коли вояки між собою ідентифікують себе за допомогою мови.
Зараз ми дійсно перетворюємось у міцну націю, яка незабаром побудує своє майбутнє. Прикро, що ми формуємо її через жертви українців. Але для цементування цієї нації нам потрібні спільні мова, культура, історія. Звичайно, можливо, для цього нам знадобляться роки, але сьогодні маємо зробити величезний поступ у цьому напрямку.
– Ви зараз проводите екскурсії для переселенців про історію визвольного руху. Вдається розвіювати стереотипи?
– Франківська міськрада започаткувала екскурсії по місту, одна з них – на тему національно-визвольної боротьби. Прийшло 30-40 людей. Дійсно, було багато запитань про Степана Бандеру, УПА. По словах і поглядах, я зрозумів, що більшість з них усвідомила чи зрозуміла ці теми. Треба врахувати, що на такі екскурсії приходять переважно ті, хто хоче дізнатися, або хто вже має певні знання, але хоче їх поглибити. Не прийшли відверті противники.
Але потрібно збільшити кількість інформації про національно-визвольний рух. Тому зараз стартує перший етап курсів. На першому занятті будемо розглядати постать Степана Бандери (Перше заняття було у четвер, 7 квітня – авт.).
Зустрічатимемось щовівторка і щочетверга о 15:00, на базі нашого музею. Щоразу – нова тема. Друга лекція буде порівняльна: Дем’янів Лаз 1941 – Буча 2022.
Зараз ми напрацьовуємо форму, яку можна буде заповнити онлайн. Бо телефон уже не витримує такої кількості дзвінків – є дуже багато охочих.
Авторка: Ольга Романська
Comments are closed.