Серед забутої епістолярної спадщини про Станиславів відзначаються багатогранністю нотатки німця Яна Юрія Когля (1808-1878). Автор щоденника дає влучну характеристику власниці міста Катерині Коссаковській, пише про корумпованих чиновників, про фортифікації, архітектуру, багато іншого. Та найцікавіше – позитивні емоції європейця від нашого міста 177 років тому.
Хто такий Когль?
Народився відомий мандрівник і мемуарист у родині виноторговця у 1808 році. Сталося це в Бремені, батьківщині казкових музикантів. Наслухавшись батькових розповідей про ділові поїздки в інші країни, а також натхненний казкою про бродячих артистів, Ян з дитинства мріяв про мандрівки. Навчався на правника, вивчав етнографічні праці. Після смерті батька працював учителем. Дитяча мрія не покидала його і в дорослому віці.
На зароблені вчительською працею кошти Когль об’їздив усю Курляндію, а потім ще видав два томи подорожніх записок, які користувалися просто шаленою популярністю. Зароблені від публікацій гроші Ян Юрій використав для нових поїздок, а потім були щоденники… Так він і відвідав Ірландію, Англію, Францію, Данію, Польщу, Швецію, навіть США.
По Галичині Когль подорожував восени 1838-го – жидівською бричкою, запряженою трьома кіньми (так званою «бродською будою»), яка мала не дуже привабливий вигляд, але забезпечувала певний комфорт.
Знайдений нами уривок про перебування Яна Когля у Станиславові опублікував польською мовою в 1902 році у своїй книзі «Чужоземці в Галичині (1787-1841)» львівський історик Станіслав Шнюр-Пепловський. До тексту Когля, який часто записував перекази зі слів не дуже компетентних людей, Шнюр-Пепловський додав власні, ґрунтовні коментарі. Тож, читаючи уривок нотаток німця, треба пам’ятати, що маємо справу зі змішаним твором: щоденником Яна Когля, записаним у 1838 році, та коментарями Шнюра-Пепловського, зробленими у 1902-му.
Далі – сам уривок, ще й з нашими поясненнями деяких подій і термінів.
Станиславів, 1838 рік.
«Станиславів під оглядом значення і розголосу є другим містом Галичини і нараховує 15 000 жителів. Колись ця місцевість належала Потоцьким, одному з найзаможніших і найрозгалуженіших родів Польщі. Дотепер оповідають у Станиславові про графиню Потоцьку, яка за прикладом інших магнатів утримувала в тому місті малу армію, також показують руїни цитаделі, збудованої нею для оборони краю, а також для власних цілей».
Коментар Шнюра-Пепловського. Автор мав на увазі відому правдивістю, дотепністю та енергією Катерину з Потоцьких Коссаковську, дружину кам’янецького каштеляна, але помилявся, приписуючи їй побудову оборонної твердині, що оточувала до початку поточного століття (мова про XIX ст. – Авт.) середмістя Станиславова.
Ця фортеця постала набагато раніше, у другій половині XVII століття, коли Андрій Потоцький оточив місто валом, муром, фосою і шістьма баштами (насправді бастіонами – Авт.), опис яких зустрічаємо у зведенні Вердума, який датується 1672 роком.
Після Північної війни (тривала у 1700-1721 роках між Московським царством і Швецією – Авт.) станиславівські фортифікації зміцнено за системою Вобана (Себастьєн Ле Претр де Вобан (1633-1707), маршал Франції, засновник французької школи бастіонної фортифікації – Авт.). Тоді коштом кільканадцять мільйонів золотих постав периметральний мур з червоної цегли, брами з тесаного каменю, а число башт збільшено до десяти (напевно, далекі від військової архітектури дослідники мали на увазі шість бастіонів, два півбастіони і два равеліни – Авт.).
В доброму оборонному стані дочекалася фортеця перших літ панування короля Станіслава Августа, ворогом якого була пані Коссаковська, спочатку орендарка, а пізніше власниця станиславівських маєтностей. Завдяки їй Станиславів став збірним пунктом для противників правлячої династії та прихильників Галицької конфедерації під проводом Потоцьких.
7 серпня 1764 року підступили під місто ворожі війська й після короткого бомбардування здобули його штурмом. На жителів, Богу духа не винних, накладено контрибуцію, а переможці залишались у Станиславові аж до листопада поточного року. В цей час творці конфедерації разом із Коссаковською втекли на Волощину. Переслідувана урядом пані каштелянова брала діяльну участь у Барській конфедерації. Завдяки такій її позиції ворог двічі в подальші роки брав Станиславів в облогу.
Садибою Коссаковської в Станиславові був замок, названий пізніше «Бліхом», який згодом був перетворений на військовий шпиталь. У цій будівлі відома в цілій Польщі жінка приймала у 1783 році подорожуючого по Галичині цісаря Йосифа ІІ. Але, незважаючи на щедрість, якою платила каштелянова, ненажерлива зграя циркулярних урядників доставляла чимало прикростей цій поважній пані. У 1782 році вони навіть тимчасово засеквестрували (наклали заборону на користування приватним майном – Авт.) станиславівську домінію під оглядом, що її маєтності входять до складу галицького староства. З великими зусиллями вдалося каштеляновій захистити своє майно від чиновницького засилля, але відплатила вона їм тією ж монетою.
Коли комендант місцевого гарнізону запросив від дідички дерева на шибеницю для жовніра, засудженого на смерть, повідомлено йому в замку, що потрібний матеріал не буде виданий.
«Якщо б для якогось з урядників цивільних потрібна була шибениця, не пошкодувала б цілого лісу», – казала пані Коссаковська.
І все ж через марнотратних своїх племінників Катерині Коссаковській довелося заложити місто, щоб віддати позичені гроші. У листі до Євстахія Потоцького вона написала, з яким настроєм покидає місто:
«Станиславів віддала і вибираюся із землі Галицької. Нехай в неї Перун трасне і в пана підкоморія. Цілую ручку».
Біля 1812 року розпочали руйнувати і знесли майже всі фортифікації, що відділяли середмістя від передмість.
Перебували з приємністю…
Надалі дозволимо мовити нашому мандрівнику, який застав грод Ревери як «вільне королівське місто». За його щоденником, Станиславів вів на той час значну торгівлю з Галичиною та Поділлям, мав гімназіум і уряд циркулярний, служив садибою багатьом шляхетським родинам, серед яких врізались йому в пам’ять прізвища Дідушицьких і Яблоноських. Місто було в цілому добре забудовано, мало гарні будинки, палаци, костьоли.
«Здивували нас, – пише Когль, – численні склепи галантерейні й корзинні, заповнені віденськими товарами. В аптеках панував порядок. В інтер’єрах кав’ярні та цукерні було видно смак, незвичний для місця, розташованого далеко на околицях цивілізованого світу. Гуляючи вночі по місті, засталисмо несподівано добре освітлені вулиці, чули нічних сторожів, не дивлячись на пізню пору, відголоски труб із вежі. Якась винарня була переповнена гостями. Увійшовши, застали там самих євреїв у довгих чорних шовкових халатах і з чорними гарними бородами. Були уже напідпитку й співали пияцькі пісеньки на ту саму ноту, що псалми Давида по синагогах.
Зранку був день святковий і торговий. По костьолах відправлялися богослужіння, на ринку відбувався торг. Усі вулиці мали німецькі та польські написи на кутах, були добре всипані дністрянським шутром. На ринку й по вулицях снувало багато людей, що було несподіванкою для нас, не звиклих, згідно з німецькими правилами, до такого руху в Польщі.
У натовпі можна було помітити вірмен, євреїв, поляків, українців, горян, німецьких урядників та угорських жовнірів. З ринку натовп рухався до костьолів, з костьолів – на торг і до шинків.
Оглядали католицьку фару, що заслуговувала і розмірами, і структурою – на ім’я катедра. Органи, хор, казальниця й вівтарі, оздоблені різьбою по дереві, справляли гарне враження. Багато дерев’яних і кам’яних посагів переповнювали святиню. Властива ксьондзам фантазія проявлялася у способі оздоблення одного з вівтарів, обставленого знизу догори скляними кулями, в яких знаходилися гази, забарвлені в різні кольори: темно-червоний, блакитний, зелений і жовтий. За кожною кулею стояла запалена лампа, світло з якої відбивалося різними барвами. В Росії подібні кулі вживають до оздоблення своїх вистав аптекарі.
На головному ринку продавали карпатську сіль з Росільнянської саліни (нині село Росільна Богородчанського району – Авт.), також з інших салін підкарпатських, збиту в топки, які можна оглядати в кожному єврейському кіоску.
Перебували у Станиславові з приємністю, якої не знали в зруйнованих, забудованих безладно російських містах. Тут будинки, тулячись один до одного, творять закриту групу. Дахи будівель стирчать одні над іншими, також над ними видно вежі костьолів. Перехрещені в різних напрямках вулиці, алеї, гостинці, обширні передмістя справили на нас найкраще враження, як і загальний вид міста.
Comments are closed.