Інколи ловиш себе на думці: а якби взяти фотоапарат і махнути у минуле? Років так хоч на 30. Познимкувати старі будинки, яких уже не тільки нема, але й сама пам’ять про них стерлася. Мало хто нині згадає, що було на місці сучасних торгових центрів чи радянських «новобудов». Втім така мандрівка можлива й без машини часу.
Якби не вкрали решітку
Богдан Кудлак народився у Станіславі, у 1953 році. Потім — школа, інститут нафти і газу. Фотографією захопився ще з 6-го класу. А вже студентом у розстрочку придбав німецький фотоапарат «Практика», за який цілий рік віддавав стипендію. Він на той час був досить дорогий — 320 рублів, майже три зарплати інженера. Після навчання потрапив на завод «Промприлад», де працював в одному кабінеті з краєзнавцем Михайлом Головатим. Не тільки працював, а й активно розпитував про історію міста, бо дуже нею цікавився.
«У 1983 році в мене народився син, — згадує Богдан Кудлак. — Я багато гуляв із візочком. Часу було достатньо і я, нарешті, роздивився, яке гарне наше місто. Достатньо підняти голову вище першого поверху і відкриваються чудові архітектурні деталі, на які десятиліттями не звертав уваги».
Він часто проходив повз одну кам’яницю біля катедри. На другому поверсі зауважив старовинний балкон із красивими литими решітками. Все збирався його сфотографувати, та щось вічно заважало. І от одного разу Богдан Кудлак побачив, що центральна решітка зникла. Пізніше там зварили якийсь радянський муляж, а про колишню красу нині нагадують лише бокові частини балконної огорожі.
Ця решітка й вирішила фотовподобання молодого інженера. Відтоді він почав фотографувати аварійні будинки, які мали скоро знести. По кожному об’єкту робив кілька кадрів з різних ракурсів, не забував про балкони. Ці якісні документальні фото проіснували у плівках понад 20 років. Віднедавна Богдан Кудлак почав оцифровувати свій архів. Пропонуємо найцікавіші фото Франківська вісімдесятих.
Будинок пана Гонека
Сьогодні навпроти філармонії стоїть сучасний торговий центр. А раніше, аж до початку 2000-х, ділянка довго була огороджена зеленим будівельним парканом. А до того? Старожили кажуть, що там стояла австрійська двоповерхівка.
І вони кажуть правду. На фото бачимо ошатну кам’яницю.
Якщо придивитись, навіть можна розгледіти адресу — Міцкевича, 8. Ліворуч від входу — табличка, певно, на першому поверсі містилась якась організація. Яка саме, не розбереш. І хоча будинок ззовні виглядає досить пристойно, биті вікна промовляють — незабаром його знесуть.
Краєзнавець Михайло Головатий розповів цікаву інформацію про власника кам’яниці. Наприкінці ХІХ століття її збудував бляхар Ігнаци Гонек. Дядечко був 1856 народження, мав дружину Розалію, молодшу за нього на 32 роки. Будучи вже в роках, пан Гонек раптово вирішив обзавестися нащадками і зробив двох дітей: у 1913-му (Тадеуша) та в 1919-му (Христину). Не важко порахувати, що на момент народження доньки бравому бляхареві було… 63 роки! Разом із родиною Гонек мешкав у квартирі №1, а три інших здавав. До того ж, він виявився не лише сексуальним, а і просто довгожителем, адже в 1939 році власноруч підписував переписний лист.
Будинок мав кілька фасадів, прикрашених вишуканими балконними решітками. Фото зроблене влітку 1989 року. Незабаром кам’яницю Гонека знесуть, щось почнуть будувати, потім СРСР згине, а ділянка буде ще довго порожніти за зеленим парканом. Розповідають, що коли рили котлован під торговий центр, віднайшли купу кісток. Це могли бути рештки українського цвинтаря, який містився навколо дерев’яної руської церкви XVII століття. Аби не кликати археологів і не зупиняти роботи, кістки тихенько вивезли та й продовжили будову.
Квартирне питання театру
На розі вулиць Драгоманова, Грушевського й Вагилевича нині стоїть житлова п’ятиповерхівка. Колись тут була велика кам’яниця, в який після війни містилась міліція, а дещо пізніше — адресно-довідкове бюро та паспортний відділ УВС.
Фасад того старого будинку виходив туди ж, куди нині — магазин «Дивосвіт». Через дерева важко добре розгледіти парадну частину кам’яниці, але пан Богдан не полінувався і зайшов у подвір’я. Там він зробив кілька фото, які пізніше склеїв у панораму. Аби краще зорієнтуватись — праворуч видно дерева на вулиці Драгоманова.
Що там було раніше? Як каже Михайло Головатий, від 1878 року в Станиславові існувала польська бурса імені Крашевського. Це такий прообраз інтернату, де мешкали та харчувалися діти з навколишніх сіл, які вчились у міських навчальних закладах. У 1883 році бурса збудувала собі власне приміщення на вулиці Крашевського (Вагилевича). У 1906-му споруду значно розширили і вона набула такого вигляду, як на фото.
І знову стан будинку викликає подив — навіщо його було валити? Ще б 100 років простояв! Втім 1985 рік виявився для нього останнім. Знесли, поставили п’ятиповерхівку. До речі, багато квартир там дали акторам і персоналу драмтеатру.
Інспекція — гірше пожежі
А це вулиця Галицька, 31. Точну дату зйомки Богдан Кудлак не пам’ятає — десь до 1990-го.
Тоді там чекала на злам стара двоповерхівка. З усіх попередніх вона виглядає найбільш аварійною — глибокі тріщини не лишили їй шансів на порятунок. А колись цей будинок зміг пережити страшну Мармулядову пожежу. Невтомний пошуковець Головатий винайшов у архівах рік побудови та власника: 1845-й, Соломон Зайнфельд.
І знову зверніть увагу на литво балкону. Що не кажи, а ковальські традиції Станиславова мають коріння.
За радянщини в цьому будинку була Інспекція державного страхування. Схоже, інспектори й довели дім до ручки. Після його знесення ділянка довго не забудовувалась — її використовували під літній майданчик сусіднього кафе «Галицьке». Один час там навіть стояла будка з пивом. У розпал будівельного буму 2000-х на місці кам’яниці Зайнфельда постав готель «Атріум».
А далі буде…
Comments are closed.