Антигерої Станиславова. Про людей, які наробили місту багато шкоди

Ця стаття присвячується людям, які наробили багато шкоди нашому місту. Є такий відомий вислів – «за ним золоті верби ростуть». За наступними персонажами зростали не те, що верби – цілі букові праліси, пише Репортер.

Свара двох гетьманів

Станиславівська фортеця закладалась із таким розрахунком, аби жоден ворог не зміг її здобути. Але колись усе буває вперше. Цікаво, що «цноти» місто позбавили не турки чи татари, а свої брати-поляки. Щоправда, їм активно допомагали москалі, куди ж без них?

На початку XVIII століття у Речі Посполитій сталася кривава громадянська війна, куди активно пхали свого носа сусідні країни. Частина шляхти підтримувала легітимного короля Августа ІІ, який був союзником російського царя. Решта обрала собі монархом Станіслава Ліщинського, що спирався на шведські багнети.

Власником Станиславова тоді був Юзеф Потоцький. Його дружина доводилась родичкою Ліщинському, тож магнат не вагався, до якого берега пристати. Вдячний монарх вручив йому булаву гетьмана польного коронного, тобто призначив заступником головнокомандувача польської армії.

Адам Сенявський

Натомість король Август мав свого гетьмана – власника Бережан Адама-Миколая Сенявського. Зрозуміло, що ці два полководці терпіти не могли один одного.

У січні 1707 року до Станиславова підійшло польське військо Адама Сенявського, підсилене російськими загонами. Потоцького вдома не було, гарнізон боронився мляво, тож після кількох штурмів місто взяли. Вперше, та, на жаль, не востаннє. Після погромів, грабунків і ґвалтувань у місті залишилась московська залога. Москалі перебували тут до кінця року, а перед відступом здерли з магістрату чималу контри­буцію – тисячу талерів.

Але й Потоцький був не пальцем роблений. У 1709-му його зять Адам Смігельський напав на резиденцію Сенявського у Бережанах. І хоча місто зуміло відбитись, мисливський палац у селі Рай ­зятьок таки спалив.

Смерть у солдатському ранці

Наступним антигероєм буде невідомий російський вояк, який заніс до міста чуму. Це сталося у 1770 році. Тоді Катерина ІІ воювала з турками за вихід до Чорного моря. Бої точились у Молдавії, Криму та Причорномор’ї. А що москалі робили в нас?

Хтось із російських солдатів заніс до міста чуму

Річ Посполита у цьому конф­лікті зберігала нейтралітет, втім польським королем був колишній коханець Катерини Станіслав Понятовський, тому росіяни почувалися у гостях, як вдома. Вони влаштували у Станиславові базу провіанту, звідки постачали харчами свою армію в Молдавії. І саме тоді хтось із москалів притягнув сюди страшну хворобу.

Про особисту гігієну й дотримання санітарних норм у ті часи чули не багато. Перенаселені будинки тулились один до одного під захистом фортечних стін. Помиї та екскременти виливалися прос­то з вікон у стічні канави. Харчі купляли на ринку, з усіх боків оточеному цвинтарями. Кращого тла для поширення хвороби годі було й вигадати. Епідемія забрала в могилу 1332 людини, чверть населення Станиславова.

Мармуляда пані Вермут

Якби не ця жінка, наше місто було б зовсім іншим. Невідомо – кращим чи гіршим – але інакшим. Саме вона поділила історію Станиславова на два періоди – до пожежі й після неї.

Знайомтесь – Хана Двойра Вермут. Вдова Янкля Вермута мешкала на вулиці Липовій, 26, теперішня Шевченка. На життя жінка заробляла продажем смачних булочок із власної невеличкої пекарні. Найкраще їй вдавалася випічка зі сливовою мармулядою, тобто повидлом.

28 вересня 1868 року на подвір’ї пані Вермут у відкритому казані смажили чергову пор­цію мармуляди. Раптом кілька жаринок впало на сарай, дах якого був оброблений сирою нафтою – аби не гнив під дощами. Сильний вітер роздмухав полум’я і незабаром палала вже вся Липова, а за нею – все середмістя.

Вогонь вдалося приборкати із величезними зусиллями. Пов­ністю вигоріли 260 будинків, тобто чверть міської забудови. Збитки оцінювали в астрономічну на ті часи суму – мільйон злотих ринських. Не обійшлося без людських жертв.

Під час пожежі 1868 року вигоріла чверть міської забудови

Поліція провела розслідування і… нікого не покарала. Хана Двой­ра спихала все на своїх челядників (найманих працівників), що смажили мармуляду. Ті згадували якогось перехожого у капелюсі, який чи то невдало запалив люльку, чи то кинув недопалок…

Зображень вдови не збереглося, тож ми просто обрали портрет старшої жінки з тих часів.

Чорний Ганс

Історики постійно наголошують, що Станиславів був багатонаціональним і полікультурним містом, де мирно уживались євреї, поляки, українці, вірмени, німці і ще бозна хто. Тепер переважну більшість населення Івано-Франківська становлять українці. Таким національно однорідним місто стало не в останню чергу «стараннями» Ганса Крігера.

Гауптштурмфюрер СС Крігер

Він був начальником станіславського гестапо і гауптштурмфюрером СС. В армії це звання прирівнювалось до капітана. Втім скромний капітан тримав у страху ціле місто. За його командою окупанти провели «акцію» на єврейському цвинтарі, що за озером. За один день – 12 жовтня 1941 року – там розстріляли близько десяти тисяч юдеїв. Решту загнали в гетто, але це не врятувало їх від смерті. «Акції», хоча й менших масштабів, продовжувались регулярно. Розміри гетто постійно зменшувались, аж доки 23 лютого 1943-го німці урочисто не оголосили, що Станіслав у Рейху став першим містом, вільним від євреїв.

Правда, Крігер цього не дочекався. Перед тим служба безпеки звинуватила його у розголошенні державної таємниці, позбавився звання і потрапив за грати. Дов­ший час його «подвиги» залишались невідомими, поки у 1960-х німецька прокуратура не відкрила справу щодо масового знищення станіславських євреїв. Процес тривав довго, Крігер отримав довіч­не, але через 18 років вийшов на волю. Його випустили… за зразкову поведінку.

Ім’я їм – легіон

Віднедавна на франківській ратуші працює оглядовий майданчик. Заплативши 20 гривень, можна піднятись на гору і насолодитись урбаністичними краєвидами. Хоча, чим там насолоджуватись? Довкола історичної площі Ринок стирчать сучасні торгові центри, які раз і назавжди спотворили гармонійний ансамбль середмістя. На задньому плані стовбичать висотні новобудови, які теж не додають самобутності пейзажу. Замість ошатних кам’яничок під черепичними дахами бачимо купу скла, бетону й рагульської металочерепиці їдучих кольорів.

Як могло статися, що центр Франківська за якихось десять років перетворився на суміш старого Шанхаю з новою Троєщиною? В усьому звинувачують забудовників. Однак, їх ще можна зрозуміти – хлопці просто хотіли грошей, тому тулили свої чвораки де можна й не можна, самовільно змінюючи поверховість і не надто переймаючись естетичним виглядом споруд. А от зрозуміти цілу армію посадових осіб, яка мала стати, але не стала, на заваді свавіллю забудовників? Певно, теж чогось хотіли. Тому антигероєм нашого часу є загальний образ чиновника, «завдяки» якому обличчя Франківська отримало численні шрами.

Це клерки від міської архітектури і всіляких архбудконтролів, які видавали дозволи на споруд­ження тих «шедеврів», закривали очі на зміни у початкових кресленнях і вперто не бачили зайві поверхи.

Це чиновники пам’ятко­охоронних структур, що давали добро на знесення старих кам’яниць, визнавали їх аварійними і такими, що не підлягають реставрації.

Врешті, це ще й архітектори, які забули все, чому їх вчили в інститутах, і, наче повії, «лягли» під замовника…

Перелік причетних можна доповнювати, але навіщо? Шарму старого Станиславова вже не повернеш. Дякуємо вам, хлопці!

Автор: Іван Бондарев