Як 84-річний Микола Кітраль у Вишкові туристів трембітанням заманює (ФОТО, ВІДЕО)

Зазвичай дримба й трембіта більше асоціюється з горами й гуцулами, але ними користувались і бойки. У селі Вишків Долинського району живе 84-річний Микола Кітраль – чи не єдиний місцевий, що береже цю традицію.

Грою на трембіті та дримбі на своєму ґанку він закликає туристів і розганяє сум, пише Репортер.

Той вірус усе відмінив

«Йдіть на звуки», – посміхається продавчиня у магазині в центрі села. Але потім додає, що старенька хата Миколи Кітраля наступна за її крамницею.

Пан Микола саме прийшов із церкви. Вбраний, у костюм. Запрошує до хати погрітися й підкидає поліно у пічку. Каже, щось різко похолодало, а до вечора ще може й снігом сипнути.

Біля кухні стоїть невелике ковадло з молотками. Каже, отут гарненько в хаті й робить дримби. Це його невеликий підробіток до пенсії.

Дідусь живе сам. В його оселі дві кімнатки. У кожній охайно та чисто, усе на своїх місцях. На підлозі поскладані банки з компотами та варенням. Це все він позакручував сам.

До теми: Про діда Иванчика, який у Верховині понад 60 років воду продає (ФОТО)

У куті над ліжком, на оленячих рогах, висять кілька дримб. Каже, має їх переробити, бо не так звучать. От і повісив на видне місце, аби не забути.

На стінах багато образів. Серед них на почесному місці в центрі грамота з бойківського фестивалю. Нагородили як кращого трембітаря. Сміється, що він був чи не єдиний, тому й нагородили.

Хвалиться, що часто запрошують в район і навіть в область представляти бойків. От, одягає вишиване, капелюха з вишиваною стрічкою та квіткою, бере свою трембіту й сідає в автобус. А їхати є куди ще й такими дорогами – більше 40 км. Зітхає, що й цього року мав їхати на фестиваль, але «той вірус все відмінив».

Дивна сирена

У Вишкові точно, а може і в районі, пан Микола – єдиний майстер дримб і трембіт. Каже, робити їх навчився сам, за батьковими розповідями. У селі багато людей займалися вівчарством й випасали овець на чотирьох полонинах навколо села.

«Трембітали на полонинах рано, в обід і на вечір, коли кликали на дойку, – згадує дідусь. – То так файно трембітали, що тут внизу селами чути було, така луна йшла».

Нині про вівчарство в селі згадують, як історію. Дідусь каже, худобу вже мало хто тримає. Селяни їздять на заробітки за кордон, живуть з зеленого туризму. А туристів у Вишкові не бракує цілий рік. Влітку приїздять, аби горами походити, бо поруч Горгани, а взимку на лижах покататися.

Пан Микола каже, приїздять звідусіль і часто ґазди садиб запрошують його, аби затрембітав і пограв для гостей на дримбі. Але найчастіше дідусь туристів до себе сам закликає. Просто стане на ґанку і трембітає.

«А всі оглядаються по верхах, а де то таке? – посміхається пан Микола. – Одного разу дивлюся у вікно, бачу, якась групка жінок йде на оту гору, де вишка. Десь собі гуляли. Затрембітав, а вони й зупинилися. Знову затрембітав, а вони розвертаються і бігом у долину. Потім, коли побачили, що то я грав, то прийшли і сміялися, бо думали, що то якась сирена включилася і далі йти не можна. Принесли могорич, і я їм ще затрембітав. Вони були з Волині, трембіти ніколи не чули й не виділи».

Крім трембітання, розказує гостям історії з життя села. От, звідки пішла назва. Колись тут люди заснували поселення, як втікали від монголо-татарської навали. І була одна сім’я з тих втікачів, де батько мав два сини. Хотів їм розділити землю. На горі Виш, бо була найвища, забив ків – стовп. Старшому сину дісталась краща ділянка, а меншому гірша. Молодший і вбив брата. Батько прогнав вбивцю і постійно ходив на гору Виш, де той ків стояв.

«Ще люблю на ґанку сісти й подримбати, – відволікається від розповіді про село дідусь. – Так день коротаю і сум відганяю. Пограю і якось веселіше вже йду до хати. А ще як бачу, що комусь то подобається, – ще миліше стає».

Не забуваймо дихати

Свою першу дримбу він зробив, коли мав 15 років. Розказує, вигнув файно, поправив, затесав. Вставив пищок з будильника – і вона одразу зазвучала. Сміється, що нині сусіди приносять старі годинники, а він вже їм знаходить застосування.

Трембіти робить лише металеві. Каже, аби робити дерев’яні, то треба мати спеціальні різці, а в нього нема. Та й металева звучить дзвінкіше.

І якщо за дримбами питаються часто, то за трембітами не дуже. Дідусь шукає щось у шафі. Відкриває тумбочки, шухляди. Нарешті знаходить коробку з готовими дримбами. Їх там з десяток. Пробує кожну на звук. Дзвінкі. Їх продає по 200 гривень туристам.

Пригадує, що якось на фестивалі у Долині виступав і мав на продаж пару дримб. Поруч стояв ще один продавець, з Харкова, але той мав ковані дримби. «Взяв мою, подримбав і дуже йому сподобалась, – хвалиться дідусь. – Його звучали тихіше, а мої голосні. Одразу купив три і замовив ще десять. Я йому то зробив і відіслав».

Каже, за життя наробив їх з кілька сотень. Має двох синів, то й вони вміють дримбати, і онуки. А недавно, посміхається, став прадідом. Каже, як дожиє, то й для маленької зробить.

Читайте також: Анастасія Чупрінчук стала людиною тижня за версією «Репортера» (ФОТО)

Коли на свята його навідують рідні, то люблять подримбати разом.

«Та й так забавляємося», – посміхається чоловік і грає на дримбі веселу мелодію. Відкладає дримбу набік і каже, що то був вальс. А зараз обіцяє зіграти весільні мелодії та співанки.

А ще у селі дідусь заснував колектив дримбарів. Там десь десять учасників. Їздять на фестивалі представляти село. У школі навіть був гурток дримбарів, куди часто запрошували пана Миколу, аби пограв дітям.

Дідусь знову грає якусь мелодію, аж тут його перебиває телефонний дзвінок. Приїхали туристи, треба їх зустріти. Пан Микола одягає святкового капелюха й бере трембіту. Підпирає двері віником.

Туристки з Києва якраз розвантажують речі з автівки. Впізнали трембітаря, бо й минулого року їх зустрічав. Дякують, питають, чи є гриби, запрошують ще раз навідати.

Далі пан Микола провадить майстерклас і для «Репортера».

До теми: Невтомні гуцули. Романюки розкажуть про все, крім рецепта свого хліба (ФОТО, ВІДЕО)

«Прикладайте до зубів, аби щілинка між зубами була та й бийте пальцем по тому пищику, – настановляє. – Ану пробуйте. Отак набік трохи посуньте дримбу. А мелодію вже сам виробляєш – диханням».

Точно! Треба дихати. Бо так захопилася, аж забула, ледь світ не закрутився. Поки нічого не виходить. Голова вібрує. Чути лиш дзенькіт металу. Ніяк не виходить. А на перший погляд видавалося легко. Пан Микола лише сміється та заспокоює: помаленьку і вийде. Дарує дримбу.

Везу до Франківська у коробці від ліків для серця, аби не пошкодився пищик. Дідусь дав коробочку з собою. І коробка якась символічна, бо дримба – то справді лік для серця і душі.