Ситуація з COVID-19 на Прикарпатті досі напружена. На ранок 7 липня в області лабораторно підтвердили 44 нові випадки коронавірусу, одна людина, на жаль, померла. Загалом хворих – 2744, 1185 пацієнтів одужали, 104 померли. Найбільше хворих в Івано-Франківську, Тисменицькому й Надвірнянському районах. Попри невтішну статистику, досі на диво багато людей переконані, що COVID-19 – це вигадки.
Репортер знайшов трьох людей, які той коронавірус перемогли. Це не жарти, хвороба цілком реальна і страшна.
У черзі за киснем
64-річного Івана Мелимуку з Надвірної госпіталізували до місцевої лікарні ще 18 березня. Чоловік згадує, що кілька днів перед тим відчував негаразди – мав температуру, тіло ламало, сильно боліла голова. Сімейна лікарка телефоном радила до 38 температуру не збивати, пити багато води. За словами пана Івана, перед тим ще хворіла його дружина, але перенесла на ногах. Вона в нього значно молодша.
Коли ж стало ще гірше – звернувся в лікарню. Чоловіка госпіталізували з пневмонією. На третій день взяли кров з вени й мазки на тест, який підтвердив коронавірус.
«Дякувати Богу, все обійшлося, але тоді я думав, що помру, – зітхає чоловік. – Втім, багатьом було гірше. Я свого часу займався спортом, і це мені допомогло. У палаті нас було п’ятеро. Двоє потребували апарату штучної вентиляції легень, один знайомий перебував під ШВЛ цілодобово. На жаль, згодом помер. Загалом серед знайомих від коронавірусу померли троє».
Каже, ШВЛ тоді дуже бракувало. Одна людина дихала – а п’ять-шість чекають у черзі. Оскільки почувався трохи краще за інших, то допомагав медсестрам переносити цей апарат з палати в палату.
У лікарні Мелимука пробув тиждень. Додому його виписали раніше, взяли розписку, що буде доліковуватися на самоізоляції. Говорить, що виписали, бо не було де розмістити інших хворих. Наприклад, у той день, коли він прийшов у лікарню, там госпіталізували 38 людей.
Читайте: МОЗ дозволило послабити карантин на Прикарпатті
Вдома був два тижні на самоізоляції, а потім потрохи почав виходити на прогулянки. Біля них недалеко є потічок. Але ходив з дружиною, бо сам йти не міг. Хвороба ще давалась взнаки – прискорене серцебиття, задишка.
Нині чоловік розказує, що дуже змінилася думка про медиків.
«Я був трохи здивований, – говорить Іван Мелимука. – У них тоді почався відбір, бо не всі витримали, звільнялися. Але ті, хто залишився, – вони вартують найвищої похвали. Робили, що могли. Тоді ще не мали усіх тих засобів індивідуального захисту, протоколу лікування. Вони й самі хворіли, нервувалися. Було важко дістатись на роботу. А ще до них з осторогою ставилися там, де вони живуть. Тоді був хаос».
Згадує, як медсестра прийшла брати чергові аналізи й попросила відвернутися.
«Не ображайтеся, але ви маєте відвернутися, бо як я захворію, то хто буде вам допомагати? – переповідає пан Іван. – Хоч ми всі у масках були. Такий ото єдиний захист».
Він і досі сумлінно дотримується усіх карантинних обмежень. Каже, дивується, що люди не сприймають ситуацію настільки серйозно. І то часто ж ніби недурні люди.
Життя крихке
Франківська підприємиця, назвемо її пані Іриною, бо жінка просила не називати її справжнього імені та прізвища, 11 днів лежала з дорослим сином в одній палаті у центральній міській лікарні Івано-Франківська. Туди потрапила наприкінці травня.
Розказує, що спершу симптомів не було взагалі, але згодом зник апетит. Не звернула уваги, мовляв, таке буває на літо. Аж тут через три-чотири дні пропав нюх.
«Запахів зовсім не відчувала – ні кави зранку, ні парфумів – нічого, – розповідає жінка. – І в сина також це було. Ще перед тим у нього боліла голова, знобило. Тоді ми звернулися в лікарню, зробили експрес-тест. Результат позитивний. Зробили комп’ютерну томографію (КТ), яка показала у мене полісегментарну пневмонію, а в сина – нижню дольову. Нас одразу госпіталізували. Зробили ПЛР-тести, вони теж були позитивні».
За словами пані Ірини, їм дуже пощастило з лікаркою, яка підібрала два антибіотики, що одразу почали діяти. Їх капали щодня через вісім годин.
«Зеновія Зозуляк постійно слухала легені й на четвертий день сказала, що хрипів нема, – пригадує пані Ірина. – Через вісім днів нам зробили рентген. В сина взагалі пневмонія зникла, а в мене залишилися сліди, але нових вогнищ не виявили».
Розказує, що були настільки ослаблені, що з палати почали виходити лише на третій день. Тоді ж жінка почала трохи їсти.
«Палати були заповнені. Коли проходила коридором, то у привідкриті двері бачила людей під апаратом. Видовище страшне, – зітхає жінка. – На коридорі нема медиків у звичайному одязі – усі в захисних костюмах, як космонавти. Було якось не по собі».
Переказує розмову з медперсоналом, яка її дуже сильно вразила. Запитала, як вони добираються додому, адже тоді були проблеми з транспортом. Одна медсестра сказала, що завжди йде пішки, аби хоч так подихати свіжим повітрям.
«Я йду і в мене таке щастя, що я здорова, я йду додому, я можу дихати. Це таке велике щастя, люди просто цього не розуміють», – переповідає слова медсестри пані Ірина.
Після лікарні вона два тижні була на самоізоляції. Зізнається, що відбулась переоцінка цінностей. В лікарні зрозуміла, наскільки життя крихке та може обірватись у будь-який момент.
Каже, на роботі у неї всі дотримувалися карантинних правил, а зараз ще жорсткіше. Жоден працівник не захворів.
«Люди розслаблені й не розуміють, яка біда може їх спіткати, – говорить пані Ірина. – У нас не є здорова нація. У багатьох різні захворювання. А цей вірус б’є по найслабшому. У мене були незначні проблеми з жовчнокам’яною хворобою. І все загострилося. Якби не ця лікарка, яка порадила, що робити, то не знаю, чи почала би їсти. Людина може померти не від самого вірусу – не від задишки, а від тої хвороби, яка через нього починає прогресувати. За два тижні я втратила дев’ять кілограмів, при тому, що зайвої ваги в мене не було».
Головне – не приховувати
Президент Івано-Франківської торгово-промислової палати Андрій Левкович лише 6 липня виписався з лікарні з двома негативними ПЛР-тестами. Ще буде на лікарняному, адже 15 днів антибіотиків сильно ослабили організм. Каже, є певні ризики підхопити якийсь інший вірус, тому треба ще пильнуватися.
У центральній міській лікарні він пролежав рівно два тижні. Каже, по датах точно вже не пам’ятає, але якось у понеділок до нього прийшов товариш. Вони разом обідали, спілкувалися, вирішували якісь свої справи. Нічого незвичайного. А наступного дня йому подзвонили та сказали, що той товариш у лікарні з коронавірусом. Зрозумів, що теж може бути інфікований, – самоізолювався вдома.
«Подзвонив на роботу, сказав, що така справа, у мене може бути вірус, – розказує Андрій Левкович. – Попередив усіх на роботі та всіх, з ким тоді спілкувався. На щастя, всі вони здорові».
Через два дні у чоловіка піднялася температура до 38, були сильні головні болі, сухий кашель, ломило суглоби, поясницю.
«Зателефонував Тарасу Масляку (головний лікар ЦМКЛ), і він сказав на ранок бути в лікарні та здати тести, – пригадує Левкович. – Тест показав коронавірус. Зранку зробили комп’ютерну томографію – легені були чисті, а вже десь о п’ятій вечора прослуховувалися хрипи – двостороння пневмонія».
За його словами, лікарі діяли дуже чітко, призначили «вдалий» антибіотик, організм одразу почав реагувати. Також зв’язалися з імунологом, бо в чоловіка були свої супутні проблеми, й лікування відкоригували.
«Лікарі молодці – вони паралельно рухалися разом з хворобою і діяли на випередження, – каже Андрій Левкович. – Організм з вірусом справився. Не треба лякатися. Треба зробити правильні висновки. Найперше – піти на самоізоляцію, аби вберегти близьких і рідних. Не засиджуватися вдома, не приховувати, що у вас вірус і не займатися самолікуванням. Одразу звертатися до медиків і повністю їм довіритись».
Авторка: Світлана Лелик
Матеріал опублікований в рамках проєкту “Інформ-щеплення”.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.