Від чумних днів «Декамерону» відомо, що епідемічна доба – золотий час для поетів, оповідачів і романістів.
Ізоляція надихає на творчість, пише Володимир Єшкілєв у Репортері.
Не минуло й двох карантинних тижнів, а на мою електронну скриньку вже впали експериментальні опуси, автори котрих пробують перетворити навколишню коронавірусну реальність на художню прозу,
Третина з оповідань – апокаліптичні узагальнення. Крізь тонкий і майже прозорий шар авторської оригінальності проступають знайомі голлівудські контури, сюжети зомбі-фільмів і серіалів про кінець світу. При тому у всіх без винятку «возіях фіналу» оповідачі спостерігають за руйнуванням системи з власної квартири.
Вона, ця квартира, описується як сумна діра, сформована навколо того столу, на якому стоїть ноутбук оповідача. Й де час від часу виникає горнятко з гарячою кавою. Сумною дірою, наче тіні згаслих людей, соваються старші родичі оповідача. В деяких творах вони безмовні й не заважають авторові художньо рефлексувати на зміцнення хаосу. В інших оповідачі все ж таки дозволяють «тіням» висловлювати судження, які, судячи з усього, мають довести читачам безнадійну відсталість підстаркуватого покоління.
«Треба йти до церкви, там немає вірусів», – стогне мати оповідача. А батько скрипить зубами, бухає та присягається повбивати «тих, хто все це придумав». Натомість авторові майже весело. Він відсторонено відслідковує розгортання паніки й зав’язує інтернет-інтрижку з чарівною дівчиною, такою ж скептичною (цинічною?) та не менш за нього знервованою відстійністю дорогої родини. Власне, уся сюжетна динаміка оповідання тримається на діалогах цих двох у месенджері.
Після відключення міської електрики, що символізує вершину апокаліпсису, автор та його месенджер-подруга залишають свої сумні діри, щасливо оминають поліцейські та бандитські засади й зустрічаються в реалі. Вони залишають збожеволіле місто й, потроху кашляючи одне на одного, йдуть залізничною колією назустріч ранковому сонцю. Крапка.
Одна з оповідачок спробувала описати епідемію з точки зору вірусу. Тобто вірус в неї не просто мікроскопічна білкова крапля з шматком РНК, а ціла спільнота, яка здатна до колективного мислення та має волю до життя. Її трактування «мислення вірусу» підозріло подібне до тих фантастичних текстів, автори котрих намагаються змоделювати способи міркувань штучного інтелекту. Який, звісно ж, замислив недобре проти наївного й безтурботного людства.
Як і кіношний штучний інтелект із старого американського фільму «Вірус», мислячий «коронавірус» у цьому оповіданні розглядає людство в якості конкуруючої зарази та намагається знищити конкурента. Але якщо у згаданому фільмі люди чинили опір, то в свіжій прозі вони здатні хіба що на різні форми панічного відступу та самоізоляції. Ну й, звичайно, люди не підозрюють, що мисляча пошесть готується набути більш смертоносної форми та запанувати над всією планетою. Фінал оповідання залишається відкритим та містить легкі натяки на те, що всім нам капець.
Ще один різновид «літератури про вірус» – філософський арт-гаус. Оповідання про капітана танкера, якому немає куди везти нафту, бо вона нікому вже не потрібна. Цей капітан вдивляється у морські тумани й ностальгує за тим добрим і зручним світом, якого вже ніколи не буде. Ця ностальгія, розтягнута на 23 сторінки, вже на десятій починає набридати. Й чим далі, тим більшою стає впевненість, що той оплаканий світ нікуди насправді не зникне.
Тому що, попри всі біржові паніки, скорочення економік і бюджетні секвестри, завжди знайдеться той, хто купує нафту.
Comments are closed.