Телевізійне звернення президента Зеленського до громадян України з пропозицією інформувати НАБУ про факти корупції підняло чергову коментаторську хвилю (чи то чергову коментаторську піну, як подивитися).
Більш освічені з коментаторів заповзялися гортати сторінки світової історії виказування. Вони згадали і вигнання фіскалів із Риму за часів Антоніна Пія, і 37-й рік, і «перший батіг», і Руську Правду. А також становлення того варіанту протестантської етики, котрий не лише толерує донощиків, але й закликає ім’ям Божим закладати ближнього свого і дального, пише Володимир Єшкілєв у “Репортері“.
У двох з моїх добрих знайомих президентська пропозиція викликала емоції бурхливі, зате протилежні. Перший бридливо скривився й спрогнозував, що політика, яка спирається на доноси, матиме лише один наслідок – остаточне руйнування довіри людей одне до одного та роздрібнення громади.
Другий, навпаки, зрадів.
«Ракову пухлину корупції марно страшити, – присудив він. – Її треба лікувати. Й не «пігулками» арештів дрібних хабарників, а хіміотерапією. А яка суспільна хімія є ефективнішою за хімію людської заздрості?».
Я ж при цих його словах згадав, як виглядають поліковані хіміотерапією. Й також вирішив заглибитися в науку про доноси.
Вже побіжне вивчення питання виявило, що в кожного суспільства існує власна традиція виказування та власна філософія доносу. Для німців доносити – як дихати. У Німеччині доноси не руйнують, а цементують суспільну довіру. Кожний, порушуючи закріплені законами норми, знає, що навіть найближчі друзі й родичі не будуть до цього байдужими (й тим більш прихильними), тож подзвонять до відповідних служб. Таке знання, як не крути, є потужним психологічним запобіжником від злочинів.
Добре німцям. В них немає історично обумовленого світоглядного конфлікту поміж мораллю (справедливістю) та писаним правом. Що законне, те й моральне. Також у німців не прийнято плутати законослухняного виказувача чужих гріхів з біблійними персонажами на кшталт Іуди з забитого податками села Каріот.
А що, питаємося, робити тим, чиї предки мислили в унісон з самозваним митрополитом Ларивоном, який у своєму «Слові про закон і благодать» запхав те писане право під хвіст вищої (а рівно й усякої) справедливості?
А на цю традицію ще й нагромадилися травми радянського часу з його павліками морозовими та іншими справжніми та видуманими піонерами-героями. Для цих було за щастя здати єжовським соколам тата з мамою і тету з вуйком. Бо ж на одній справедливості земного раю не побудуєш.
Врешті-решт до часів прискореного вбігання в Європу ми дійшли як парадоксальне (чи то просто хворе на всю голову) суспільство донощиків з травматичною мораллю, що майже автоматично ставить знак рівняння між доносом і зрадою.
Вже хотів написати «між корисним доносом та підлою зрадою». Проте вчасно схаменувся. Бо знов запахло чи то княжим попом Ларивоном, чи то піонером Павліком.
Зрозуміло, що впровадження платного виказування корупціонерів не призведе до революційних змін в нашій моралі. Хіба що до звичного переліку тих, кому заздрять, додадуться ще й ті успішні донощики, яким заплатять 10 % з викритої корупційної схеми на мільйони доларів. Й в наступному поколінні донощиків побільшає.
З іншого боку, у тих, хто звик плутати громадську кишеню зі своєю, з’являться нові страхи та фобії. Що, в свою чергу, суттєво збільшить прибутки ворожок, психіатрів, шаманів та психоаналітиків.
Ну й нехай заробляють. Поки на них ще не донесли.
