Сьогодні, коли більшість вступників задумується над майбутньою спеціальністю, цікаво довідатися, якими чинниками керувалася молодь, обираючи свій фах понад 100 років тому.
У цьому матеріалі Репортер розказує, чому йшли вчитися на священиків.
На фото: родина Шухевичів, 1912 рік
Вийти в люди
У другій половині ХІХ – на початку ХХ століття українські студенти у Галичині надавала перевагу виключно гуманітарним професіям. В основному – через психологічні стереотипи.
Адвокат, виходець із священичої родини Степан Шухевич писав: «За тих часів родичі тільки мріяли про те, щоб їх син покінчив гімназіальні студії, здав матуру, потім пішов на університет і «вийшов в люди», то значить, або став священиком, або гімназійним професором, або лікарем, суддею, адвокатом, або вкінці – губерніальним урядовцем, себто урядовцем в цісарсько-королівській адміністрації. Ці фахи узнавано тільки як «штандесґемаес» (такі, що відповідають нормам, – Авт.), а тим самим тільки ті школи уважано за «щось», що до такого становиська провадили. Всі інші школи були уважані як щось менш вартісне. Коли б «дитина» була пішла до тих шкіл, то тим самим була б дала про себе свідоцтво «послідного тумана», а для родини було б це прямо стидом… Дальше, пієтизм до гімназій переходив «з рода в рід», бо зразу людський матеріал до гімназій достарчували головно священики, а ті походили й собі від священиків, отже батько, дід, прадід, і т. д. ходили до гімназії, чому ж член послідньої генерації мав попадати куди інде і приносити родині стид?».
Читайте: Легенди Станиславова. Незамінний Янкель
Кожна друга українська родина прагнула послати сина у гімназію, аби потім той став священиком. Так, на початку 1840-х із майже 400 студентів-українців Львівського університету 295 навчались на теології, у 1861-1901 роках планували стати священиками більше половини. Натомість серед поляків Галичини студіювали богослов’я лише 9 %.
Чому так? Галицька інтелігенція вважала теологічні студії найлегшими. Як писав педагог Роман Заклинський, для цивільної кар’єри учень мав демонструвати неабиякі здібності. Натомість: «При теологічних студіях був студент, наче дома. Був між самими своїми людьми і не потребував чужих мов, ані дбати про їду і мешкання, та їхати в чужі міста, перебувати в чужому середовищі».
Селяни мріяли бачити синів священиками, оскільки самі бачили, яку шану вони мають в селі. А були й такі, що вважали теологію прибутковою, бо «парох має і з мертвого, і з живого» – як з похорону, так і з весілля чи хрестин.
Фортеця на згадку. Франківські краєзнавці отримали з Кракова мапу Станиславова 1812 року (ФОТО)
І внук, і правнук
На початку ХХ століття кожен студент теології, який навчався у Генеральній духовній семінарії у Львові, отримував безкоштовне житло, харчування, а також дві пари білизни, реверенду (рясу), плащ, капелюх і взуття. Це теж відігравало суттєву роль при обранні професії. Наприклад, відомо, що сини пароха села Великі Дідушиці (нині Стрийського району Львівської області) отця Йосифа Нижанківського обрали теологію саме через брак грошей.
Так, Петро мріяв бути лікарем, Володимир прагнув присвятити себе сцені, а Остап (у майбутньому відомий композитор, водночас молочар і кооператор) хотів стати музикантом. Однак, батько скептично ставився до музичних вподобань сина, вважаючи, що представник шанованої родини не може обирати таку «ризиковану кар’єру». Тому, коли Остап написав лист до композитора Миколи Лисенка з проханням дозволити йому приїхати до Києва і навчатися у нього, батько просто приховав відповідь…
Уже священиком Остап Нижанківський часто приймав у гостях оперну співачку Соломію Крушельницьку. Одного разу вона довго розповідала йому про свої гастролі та успіхи, а потім запитала, що він зробив з часу її останніх відвідин. У відповідь пролунало: «Дванадцять нових вуликів».
Проте навіть ретельно виконуючи душпастирські обов’язки і займаючись господарськими справами, Остап Нижанківський не зрадив мрії. Він став автором популярних донині хорових творів, сольних пісень на вірші Тараса Шевченка («Минули літа», «Наша дума, наша пісня»), відомих у народі колядок «Бог ся рождає», «Во Вифлеємі нині новина» та ін.
Духовна семінарія у Станиславові. Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького
Варто враховувати і той факт, що чимало йшли на теологію, керуючись покликанням. У сім’ях духовенства міцно зберігалися традиції наступності поколінь, тому до кінця ХІХ століття діти священиків поповнювали переважно ряди греко-католицького кліру. Цю закономірність можна проілюструвати на прикладі відомих родин.
Так, на Городенківщині майже у кожному другому душпастирював хтось із Шухевичів. З 10 дітей пароха села Козівка на Тернопільщині Дмитра Білинського шість синів обрали духовний сан, а чотири доньки стали дружинами священиків. Таким же шляхом пішла більшість його онуків.
Легенди Станиславова/Івано-Франківська. Таємниця троїстих музик
У роді Дольницьких з 1755 до 1968 було 19 священиків, при чому в одній із його гілок сан передавався від батька до сина протягом трьох поколінь, а у двох інших – упродовж чотирьох. Так само можна навести в якості прикладу родину отця Миколи Кисілевського, де душпастирями стали його шість синів, 24 онуки, 16 правнуків і два праправнуки.
Без несподіванок, але…
Родичі також нерідко чинили тиск на тих, хто не бажав наслідувати дідів і прадідів. Цікаво й не без почуття гумору описав це громадсько-політичний діяч, син сільського пароха, Микола Шлемкевич:
«Коли ж ви родились у священичій родині, тоді всім було відомо, що вас із трудом чи без труду перепхають чи переведуть через гімназію, що потім чотири роки студіюватимете богослов’я, а тоді продовж року чи двох провідуватимете, як «укончавший», гостинні священичі доми з молодими дочками, вкінці знайдете собі дружину, висвятитеся і підете тією ж стежкою бідніших чи широкою дорогою багатіших парохій, якими ходили ваші батьки. Несподіванок не було, хіба ті, якою кількістю дітей поблагословить вас Господь, чотирма (тодішнє мінімум), чи вісьмома, чи дванадцятьма (не така вже страшна рідкість тих часів)».
Остап Нижанківський з дружиною Галиною, старшим сином Нестором (ліворуч) і молодшим – Богданом (праворуч). Джерело: gazeta.ua
Однак галицьке греко-католицьке духовенство не було закритою кастою, адже його ряди поповнювали вихідці з селян. Водночас і молодь із священичих сімей нерідко обирала світські професії за згодою чи всупереч волі батьків.
Наприклад, із 10 дітей пароха Тишківців на Городенківщині Осипа Шухевича (1816-1870) лише половина мала стосунок до духовенства. Його син Зенон був парохом у Тишківціх, Євген – у Підберізці (нині Пустомитівського району Львівщини), доньки Марія, Ольга та Євгенія вийшли за священиків заміж. Натомість син Володимир став професором середньої школи і відомим етнографом, дослідником Гуцульшини, Ізидор – військовим лікарем, Микола – адвокатом, донька Модеста – дружиною гімназійного вчителя у Києві, а донька Осипа – адвоката Лонгина Рожанковського.
З 1900-х українці все частіше почали надавати перевагу світським професіям (наприклад, адвокатурі чи філософії), що позначилося на престижності теологічного факультету. Однак, незважаючи на це, частка студентів-теологів у Львові і в 1914 році залишалася однією з найбільших серед австрійських вишів.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні.
Comments are closed.