На Верховинщині з вісім років тому працівники Гринявського лісгоспу відновили на полонині Луковиця стаю за давніми традиціями. Стая – це полонинська хата, де влітку мешкають пастухи. Тут випасають овець і корів, роблять будз, бринзу, вурду. І радо діляться процесом й розповідями з цікавими гостями, яких не бракує.
До речі, на цій полонині можна пожити разом з вівчарями у комфортному будинку для гостей. Тут є душ, щоправда, холодний, світло й сателітна антена. І це на висоті 1503 метри, бачив Репортер.
Хто любить роботу, то важкого нема
З Верховини на Луковицю виїздимо ще затемна. За годину прибуваємо на контрольно-пропускний пункт Шибене, де прикордонники збирають документи й записують дані. Далі ще година їзди звивистою крутою дорогою поміж смерековий ліс. За деревами вже встає сонце й розганяє темряву та холод. Краєвиди – не описати!
Полонину Луковицю видно здалеку. На двох високих палях синьо-жовтий і червоно-чорний прапори. На території сучасні будиночки, колонка з водою біля хати, стежини з камінців. Дуже чепурно, акуратно.
Ґазда й завідувач полонини Іван Пуршега розказує, що таку назву вона отримала, бо тут багато крокусу – цибульки чи «луковки», як називають «старі люди».Каже, на цих територіях літували здавна, а потім полонина занепала. Та з вісім років тому її вирішили відновити. На місці старої стаї побудували нову. Іван Пуршега тут літує вперше. На полонині нині 150 овець і з 30 корів. Є п’ять працівників. Один пастух до овець і два до корів, завідувач і ватаг – той, що робить сир. Усі вони працюють з кінця травня й до середини вересня – чотири місяці.
«Тут добре, коли гарна погода, коли дощ – не дуже приємно, – говорить Кушега й помішує картоплю у великому казані. – Хто любить цю роботу, Карпати, полонини, то важкого нічого нема. Звір не нападав, дякувати Богу. А так можна жити».
На ґанку об стіну сперся Василь Олексюк. Хлопець трохи соромиться йти до гостей. Йому 17 років і він наймолодший вівчар. Розказує, що колись літував його дід, тож він багато наслухався про його пригоди. Дід і нині щовечора телефонує та розпитує онука, що й як. Часто дає поради, бо добре знає цю полонину. Пишається, що онук продовжив його справу.
«Я тут помагаю корови доїти, пасти, – розказує Василь. – Кирилович – наш ватаг, вчить сир робити. Спершу вставати зранку було важко, але пару днів і звик. Піду й на другий рік літувати. Заробляю до 8500 грн, а то є добре. Ще й у місцях, де виріс і люблю».
Ватаг чаклує
З вівцями пастухи йдуть на 4-5 км. Корови більш слухняні, тож ходять самі. Далеко не заходять – на 2-3 км. Над вечір заганяти худобу пастухам помагають дві собаки. Аза заганяє корів, а Волошка – овець. Зараз вони на прив’язі. Чемно сидять, на чужих не гавкають і навіть даються гладити.
Біля собак стенди з інформацією для туристів. А їх тут не бракує. На території є велика альтанка для гостей, а ще будинок на три ліжка. Тому тут можна залишитися й пожити. Вівчарі кажуть, садиби по селах беруть 150-250 грн, а в них дешевше.
У Верховині відкрили музей Штопора, туристи в захваті від тамтешнього вина (ФОТО)
Біля самої стаї рівненько поскладані чоботи, верхній одяг. Взагалі все дуже чистенько.
Навіть ватаг – 67-річний Кирило Коб’юк – у білій кухарській шапці, як у шеф-кухаря, у білому жакеті. Його тут всі кличуть Кириловичем і він головний, бо робить сири. Чоловік літує на Луковиці вже шосте літо, а загалом, каже, на полонинах – вже 21 рік.
Він із Космача. Каже, в районі теж є багато полонин, але їх запустили, бо «нема кому робити».
Кличе до стаї, буде показувати, як робиться будз. Говорить, що з годину тому заглєжив молоко і все готове до виробництва. А глєг – це перемелений шлунок теляти, як каже Кирилович, «він ловить молоко».
Чоловік розмішує у величезному казані молочну суміш кописткою, і видно, як молоко стає таке зернисте. Далі бере збивачку, легенько від краю й до середини скручує, втискає, знову скручує. Здається, що й не дихає, коли те робить.
Потім ватаг рухом біжить по чисту марлю й стелить її в миску. Засовує в казан руки по лікті й з хвилину ще щось там припліскує. На дотик ділить сир на три рівненькі частини. По черзі витягує кожну і, як дитину, обережно ставить у марлю, загортає й несе до комори, аби стікав з добу. Наступного дня той сир викладають на верхній ярус – на копчення.
«Нема тяжкого ніц, то до всього привикається, – говорить пан Кирило. – Було, що звір нападав на худобу. Дали єгерів, то вовків повистрілювали. То три роки тому було. А це літо спокійне. Бригада чемна й послушна».
Кирилович накриває казан покривалом і знову розкочегарює ватру. Далі буде робити вурду. У ту рідину, з якої виймав сир на будз, заливає свіже молоко й додає спеціальної квасниці. Знову розмішує, скручує. Словом – чаклує.
«Людина як хоче, то все буде робити, – говорить ватаг. – Я і в торгівлі був, і на будові. Всьо треба вміти, але це я люблю. Тут ніхто не помагає. Мушу сам, бо за це я відповідаю, аби воно було якісне. Але учнів би знадобилося. Тут всьо є – душ, телевізор, а челіди нема. Не хочуть йти молоді робити на полонину».
А робочий день тут влітку починається о 4.30, ближче до осені – на годину пізніше. Помилися, помолилися й до роботи. Година на дойку, далі сніданок і вперед. У стаї лишається тільки ватаг. Пильнує ватру, чаклує над сиром. Торгує, бо часто за будзом, бринзою приходять туристи, грибники, ягідники.
«Кілограм – 120 грн. І то є такі, що носом покрутять, чого так дорого, – трохи злиться Кирилович. – То най піде та купить собі тої пластмаси з магазину. Ніхто не цінує доброї роботи».
Про діда Иванчика, який у Верховині понад 60 років воду продає (ФОТО)
Ґазди кличуть гостей до альтанки, пригощають смаженою картоплею з м’ясом, а також, звісно, будзом, вурдою, бринзою, коров’ячим та овечим маслом. Усе дуже смачне й ситне.
За столом розказують, що за два тижні у Карпатах закінчується сезон літування. Худобу з полонин збиратимуть і поженуть її додому. Пан Кирило каже, що ватаг має заспівати спеціальну співанку й лише тоді всі спускаються в долину. Підспівує уривок:
«Запирає ватаг стаю, а вівчар кошєру,
Будь здорова й полонинко на цілую зиму.
Загавкала стара сука ще й маленьке щіні,
Радуйтиси вівчєрики вже по розлучіні.
Яка то та полонинка восени сарака,
Забраласі худобочка, лишиласі мрака».
Марка додасть статусу
До речі, незабаром гуцульську коров’ячу бринзу мають зареєструвати як продукт географічного зазначення. Заявку на реєстрацію подала громадська спілка «Асоціація Карпатських Ватагів».
Вона створена два роки тому і має 16 членів, які займаються виробництвом бринзи. Створили її, аби зберегти традицію і щоб допомогло краще продавати продукцію.
Нині на Верховинщині з 60 полонин і лише 10 із них використовують, випасають там худобу та виробляють сир.
За словами голови асоціації Івана Мойсюка, після отримання статусу географічного зазначення очікують позитивних результатів. Зокрема, створення робочих місць на полонинах, просування продукції не лише на внутрішньому ринку, а й за кордон. Також вважають, що створення такого бренду дасть можливість привабити інвесторів і туристів, які б хотіли бачити, як виготовляється саме гуцульська коров’яча бринза і саме у Карпатах, бо більше ніде такого нема.
«Географічне зазначення – назва продукту, яка ідентифікує його через зв’язок з територією, – пояснює національний експерт з маркетингу і комунікацій проєкту ЄС «Підтримка розвитку системи географічних зазначень в Україні» Іван Гайванович. – Ці продукти мають відповідати вимогам специфікації. Наприклад, бринза має бути виготовлена на висоті не менше 700 метрів над рівнем моря, обов’язково в сезон випасання на полонинах, без консервантів, з дотриманням контролю якості та традиційних технологій виробництва, а також із молока корів, традиційних для цієї місцевості».
Наприкінці минулого року географічне зазначення отримала гуцульська овеча бринзя. Незабаром очікується, що такий статус отримає і гуцульська коров’яча, а також мелітопольська черешня. Чекаємо.
Авторка: Світлана Лелик
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.