У селищі Вигода Долинського району діє унікальний музей. Тут усього можна торкатися, брати експонати, обертати їх, мацати, нюхати, слухати, залізти у лисячу нору чи пташине дупло, навіть покерувати потягом. Подібного в Україні більше нема, заздрять і деякі іноземні туристи.
Інтерактивний музей «Центр спадщини вигодської вузькоколійки» вражає одразу — будівлею. Великий білий двоповерховий будинок, з оригінальними, пофарбованими у чорні та червоні кольори дерев’яними кріпленнями, вирізьбленими підвіконнями. З-поміж сірих, сумних та напівзакинутих будівель Вигоди виглядає просто казково.
Музей стоїть попри трасу Долина-Хуст. Ідемо через дві старі сосни перед входом, дерев’яними сходами, далі розсуваються великі скляні двері і з такої зовнішньої старовини втрапляєш у щось сучасне, модерне, закордонне.
Біля рецепції стоїть усміхнений директор центру Сергій Андрусяк, а з ним кілька дівчат-менеджерів.
Починаємо з історії. Цей палац у 1855 році збудував австрійський барон Леопольд Поппер фон Подгарі. Тут була його резиденція, а у Вигоді барон мав велике виробництво — лісозаготівлю. Саме він у 1890 року збудував першу місцеву вузькоколійку довжиною в три кілометри від Вигоди до Старого Мізуня. Нині вона найстаріша діюча в Україні. Нею курсує вже відомий багатьом туристам «Карпатський трамвайчик», їй і присвячений центр. Працює він лише з квітня цього року, але тут вже побували тисячі відвідувачів.
За словами пана Сергія, будівля стояла пусткою, частина почала руйнуватися, затікати, навіть горіла. Ще рік і не встояла б. Зробити те, що бачимо зараз, вдалося завдяки проекту «Карпатські вузькоколійки», який профінансував Євросоюз. За словами Андрусяка, ЄС виділив близько 350 тис. євро, але ці кошти ще поділили між Вигодою та Румунією, бо там теж мають вузькоколійку. Значну частину грошей і витратили на реконструкцію будівлі зовні та модерний ремонт всередині.
Сюди втрапляєш, ніби в ліс. Прохолодно, співають пташки, пахне деревом. Дуже просторо. Вражає інтер’єр — усе з натуральних матеріалів. На стінах якісь дивні конструкції, багато плазмових екранів, полички, шухлядки, колони, які вертяться.
Наприклад, вже за 10 хвилин перебування в музеї, «Репортер» відчув себе дослідником. При вході на стіні прикріплено обрізки різної деревини, яка росте в навколишніх лісах. Є велика лупа, з її допомогою роздивляємося кола на брусках, рахуємо їх. Скільки тих кіл — такий і вік ялини, бука, дуба чи модрини.
Вся експозиція музею зроблена у формі цікавої гри. Є короткі інформаційні стенди з кольоровими картинками до певної теми, а поруч — гра, аби закріпити вичитане. Гратися цікаво не лише дітям.
Директор центру сміється, що біля гри-мурашника татусі з дітьми застрягають надовго. Тут іноді такий азарт, що ого-го!
Пробуємо. Читаємо інформацію про будову мурашника, хто на якому рівні чим займається, де личинки, де робітники. Далі граємось — виводимо комаху з мурашника. Мураха — металева кулька, яку треба проштовхнути різними лабіринтами, через перешкоди, перепони. Це легко, бо дошка з грою прикріплена до пружин і просто нахиляється в потрібний керунок. Подібних ігор тут чимало.
Іноземців тут буває чимало, хвалиться Сергій Андрусяк. Дивуються, усе роздивляються, перечитують. І собі таке хочуть. До речі, експозиція на кількох мовах — українська, англійська, німецька, польська.
Усе, що є в музеї, по кавалках взяли за приклад з подібних центрів у Фінляндії та Австрії. А інформацію про флору та фауну краю допомагали збирати, обробляти районні шкільні біологи.
Захоплено бігаємо від дерева до дерева посеред зали. Відсуваємо шухлядки, дивимося, яке дерево зсередини, визначаєм вид, вік. Десь у стовбурі відчиняємо дверцята, дивимся як в корі зимує шершень.
Ще в одній колоні-дереві — дупла зі збільшувальним склом. Зблизька видно роги жука-оленя, закручений ріг жука-носорога чи барви метелика-адмірала.
Певно, найулюбленіша атракція малих відвідувачів музею — залізти в нору до лисиці. Спершу трохи лячно, бо треба таки лізти тунелем. В середині нори напівтемно, лиш світиться прямокутний екран. Здається, що ти дійсно сидиш у нірці й звідти дивишся, що відбувається назовні. От, видно копита оленя, проліз їжачок, пробігли, проповзли інші тваринки.
А вище, над норою — дупло. Туди не так лячно підніматися, бо звично — сходами. Цвірінькають пташки, також екран, знову відчуваєш, ніби сидиш на дереві з різними крилатими.
З іншого залу поміж цвірінькання пташок доносяться звуки залізниці — стукають колії, чути гудки потяга. В куті стоїть чорний залізний паровоз — макет першого потяга, який курсував вузькоколійкою.
Можна залізти в кабіну й відчути себе машиністом. Вгорі, на рівні очей — екран: нескінченна колія, переїздимо через міст, повертаємо за ріг, десь у ліс, між будинки лісорубів. Отак вхопившись за кермо, якщо дивитись в екран, то справді відчуваєш, що керуєш цією машиною, реалістичності додають постукування коліс.
У прохолодному кінозалі можна переглянути півгодинне відео про історію краю від прадавніх часів і донині. Про те, що з кельтських, хорватських, сербських племен й пішли нинішні бойки.
Дізнатись, що ліс на дарабах (плотах) сплавляли не лише на Верховинщині, але й звідси — по річках Мізуньці, Лімниці, по Бистриці, а далі аж до Одеси. Дізнатись про створення вузькоколійки, про окреме село лісорубів — Міндунок, яке зараз стоїть пусткою десь серед лісу…
Фінальна частина екскурсії — зал із сувенірами. Тут туристи просто пропадають, бо воно красиве, натуральне, пахуче, смачнюче. Вся продукція — прикарпатських майстрів.
За словами Сергія Андрусяка, навколо центру заворушилась і вся громада. Хочуть робити, проштовхувати Вигоду для туристів. І вже роблять.
«Хочемо зробити так, аби туристи в нас затримувались хоч на два дні. Аби мали що подивитись, захотіли заночували, поїсти, щось купити. Аби лишали кошти», — каже директор центру.
Залишається тільки побажати успіху.
Comments are closed.