«Сумний Святий вечір в 46 році» – знаєте таку колядку? – питає Ярослав Дмитришин. – То у нас так було. Сіли вечеряти без тата, бо його щойно засудили й вивезли в Сибір. А потім і нас із мамою – у Караганду».
Ярославу Дмитришину 86 років. Він живе у селі Діброва Калуського району. Невисокий, сухенький, але міцний і дуже моторний дідусь. «Репортер» застав його за роботою. Носить курям пшеницю, підмітає доріжки, роздовбує примерзлий сніг й кидає посеред загороди, аби швидше топився. Після всього кличе до хати грітися, пише Репортер.
Пан Ярослав живе сам у невеликій літній кухні. Дружина померла кілька років тому, а діти роз’їхалися ще раніше. Каже, напалювати хату йому одному не вигідно. А в кухнині дуже чисто, акуратно. Усе на своїх місцях, килими на підлозі, на стінах.
Дідусь вимикає голосний телевізор, сідає скраю на ліжко, спирається на стіл одною рукою, а другою жестикулює й розповідає…
У двері постукали вночі
Село Діброва – найвіддаленіше в Калуському районі, навколо лише ліс. Дідусь розказує, що дуже багато місцевих було в партизанці. По околицях ще є криївки, але він вже не пам’ятає, де саме. Та й запало все землею.
Єдина згадка про ті часи – братська могила в кінці села. Каже, в тому місці колись була хата старенької, бідної бабці. І була там криївка. Хтось з місцевих здав, прийшли, оточили й четверо партизанів підірвалися, аби не датися живими.
Підпіллю допомагала й старша сестра пана Ярослава. Була зв’язковою, носила «штафети» по всьому терену. Її взяли 25 грудня 1945 року у Станиславові, коли їхала на базар з молочним. Випадково затримали, бо не мала документів.
«Почали виясняти особу, дзвонити в сільраду, а один «стрибок» (запроданець) з нашого села і здав її, що має стосунок до підпілля, – говорить пан Ярослав. – Засудили на 10 років таборів в Омську».
Наступного року заарештували батька. За німців він був війтом, тому теж – «ворог народу». Дали 25 років таборів у Томську.
«Лишилась мама і троє дітей, – пригадує Дмитришин. – Якось восени 1947 року, серед ночі, стукають і в наші двері. Мама були хитра жінка, кричить їм з хати: «Зараз, зараз». А сама наказали нам лізти на солом’яний стріх, роздерти й тікати. І сама давай тікати. Маму впіймали, мене наздогнали, а двоє братів втекли. Так били її тими карабінами…».
Дідусь згадує, що тієї ночі до їхньої хати привели ще сусідську дівчину Марусю Семанишин. Її вивозили за брата, бо був станичним.
«Потім сусіду Люську привели з двома малими дітьми – три і п’ять років, – зітхає пан Ярослав. – Чоловіка в неї вбили в партизанці. А її мама, як вчула, що доньку забирають, почала голосити, то й стару на фіру посадили. Багато тої ночі з села наших людей вивезли, і з сусідніх теж».
На чужині, але межи своїми
У Калуші на вокзалі усіх посадили у товарні вагони. Дідусь каже, у вагоні народу море, спали у два поверхи, дихати нічим, воші кусають. Так їхали до Караганди зо три тижні. І всі дісталися живі.
«У Караганді нас усіх у лазню відмивати, одяг у прожарку, аби блохи побити, та й повезли заселяти у маленькі землянки, – пригадує чоловік. – Народу в землянці теж багато, але так хоч тепло. Збоку жив старий Воробець з жінкою із села Цвітова Калуського району. За сина сиділи. Ще була з Цвітової одна родина – чоловік, жінка, двоє дітей. Люся з мамою і двоє дітей жили поруч, за стіною теж з Діброви три сім’ї, дві з Голиня. Були на чужині, але межи своїми».
Дідусь каже, матір одразу пішла на роботу на будову. Було тяжко, бо страшні морози, все замерзле, довбали ломом. Постійно хворіла. Потім її перевели прибиральницею в гуртожитки. Пішов туди і 15-річний Ярослав. Коли подорослішав, влаштувався на шахту.
Розказує, що життя тоді трохи налагодили, що можна було заробити й купити. Потім і братів забрали в Караганду на роботу. Сестра, як звільнилась, переїхала до родини, бо додому ще не пускали, а там і батька звільнили.
Вперше в Україну Ярослав повернувся у 1956 році. Сміється – їхав за дружиною. І за тиждень, поки відпустка, оженився. Взяв дівчину з рідного села, з якою колись у дитинстві ще пас корови.
«Не хтів там женитись, бо хотів свою, – відрізає дідусь. – Наших там, у Караганді, біля мене не було, а руську я не хотів. Всяке могло бути в життю, десь би посварились, то нащо, аби вона мене бандерівцем називала? Бо наших там так і називали».
Забрав і дружину в Караганду. Там народили доньку, сина. Коли малому було півтора місяці – повернулися в Україну назовсім. Згадує, що біда тут була чорна, бо все довелося починати спочатку.
«Ми ту нужду перебудем»
Дідусь пригадує перше Різдво в Караганді. Каже, привезли їх якраз на Миколая. Бідні, побиті, але до Різдва намагалися щось приготувати і зустріти його як годиться.
«Той Святвечір був бідний, бо ми з мамою мали півмішка пшона, з чим довший час жили, трохи сушених яблук, груш, грибів, – розказує пан Ярослав. – Кожна сім’я собі окремо готувала. Не колядував ніхто. Сиділи, плакали».
Пригадує, як на початках ходив з однолітком Василем по селищу, дивились, як хтось викидає лушпиння від картоплі, то бігли й збирали, бо там і маленька картоплина траплялась.
«Потім було трохи легше, бо працювали на роботі, платили гроші, тож можна було купити й борошна, цукру, олії, – розповідає дідусь. – Але все одно на Святвечір майже не колядували. Хіба старші хлопці ходили від хати до хати, де українці жили».
Каже, багато колядок знав, ще партизанських. Заспівує невеликий уривок:
Нова радість стала, яка не бувала,
Ще нам, браття українці,
ясна зоря засіяла.
Народився нині Ісус від Марії,
Що злотий тризуб по всій Україні.
А ми, браття українці,
не втратьмо надії,
Ми ту нужду перебудем,
ми ще молодії.
Зітхає. Довго згадує іншу колядку. Співає ще зо три. Далі з посмішкою каже, що на свята в селі людей більшає і стає веселіше. Говорить, що колись була традиція, що на коляду в Діброві ходили лише чоловіки, а вже на Йордан щедрувати – виключно жінки. Ще окремо збиралися молоді дівчата.
«Зараз людей так мало, що ходять вперемішку, – говорить дідусь. – Ще у нас василувати ходять – колядувати на Василя. І співають спеціальну коляду. Теж від хати до хати. А в котрій хаті є Василь – гостять».
Зараз на Святвечір до пана Ярослава приїдуть його рідні. Має п’ятеро дітей, 11 онуків і п’ятеро правнуків. Дуже їх чекає.
«Син дзвонив, аби нічого не рихтував, невістка все привезе, – посміхається дідусь. – Але я зварю бігусу, капусти зроблю засипаної, холодцю. Все готую, бо треба».
