Сергій Дідич: «Треба жити мріями»

Минулої п’ятниці Прикарпаття прощалося з героєм України, депутатом Городенківської райради Сергієм Дідичем. 18 лютого він загинув на Майдані. Вони з дружиною були там від початку грудня, до Городенки приїжджали лише на кілька днів, потім знову поверталися до Києва.

«Репортер» записав інтерв’ю з Дідичем у столичному Жовтневому палаці. То було, напевно, останнє його інтерв’ю.

– Пане Сергію, ким працюєте, що можете дозволити собі зібратись і поїхати до Києва на невизначений термін?

– Приватний підприємець. Тому можу дозволити собі все.

– Підприємці знають, що в Європі більшість чесно платить великі податки. Готові до цього?

– Я економіст за фахом, моя дипломна робота була на тему «Оподаткування доходів фізичних осіб», за неї я отримав трійку. Все було нормально, поки ми не зайшли в полеміку. Мене спитали, які податки треба змінити, то я сказав, що треба міняти все. А то був 2006 рік. Я відстоював ідею платити податки за землю та майно. І так ми засперечалися, що отримав три. Мені сказали, що я не розібрався в темі…

Насправді ж Європа має два основні податки – за землю й за майно. Решта – не страшні. Я депутат районної ради, голова комісії соціального розвитку, знаю нюанси роботи і того, що могли б робити. Нам кажуть, що ми депресивний район, такі-сякі, не годні себе утримати з сільськогосподарського боку. А я переконаний: якби жили по тій системі податків, то все було б значно краще.

– Ви на Майдані давно?

– Сьогодні – тиждень, додому не збираюсь. Дружина зі мною була весь час. Зараз поїхала, знову приїде.

– Коли були спроби «зачистки», вона що робила?

– Я просив її відійти від барикади, а вона навпаки – закинула сумки в корчі й була поруч. Потім уже на міст перейшла. Я б сказав, що вона була безпосереднім учасником нашої справи.

– Не було страшно за неї?

– Мені не було коли про це думати. Зрештою, вона ж була на мості. Взагалі на мості тоді було дуже багато фотографів, і якби вони сховали свої фотоапарати чи дали їх потримати моїй дружині, а самі приєдналися до нас, то нам було би знач­но легше.

– Чого конкретно чекаєте від Майдану?

– Змін.

– Яких?

– Будь-які зміни – це рушійна сила суспільства. Я давно навчився не оцінювати події як негативні чи позитивні. Будь-яка подія дає досвід. Нинішні спричинені тим, що люди хочуть змін. Адже ми досі ходимо по колу. А зміни – це розвиток.

Нам зараз потрібна команда зовсім інших людей. Які мають по-іншому мислити, робити інші вчинки, відповідно буде зовсім інший результат. Особисто я чекаю на інших людей. І це є моя мета.

На мою думку, абсолютно інший світ­огляд принесе націоналістична організація. Це було б непогано. Ми на одній із нарад з нашим керівником Олександром Сичем говорили про це й він тоді сказав те, що мене сподобалось: «Свобода» – це націоналістична організація, де є чітка вертикаль і ніякої демократії. Хоча діяльність організації спрямоване на те, щоб ми отримати демократичне суспільство.

– Як це: у вас ніякої демократії, але ви працюєте на побудову демократичного суспільства?

– Так. Це націоналістична організація. Якщо дивитися на традиції, на основі яких вона будувалася… За наших героїв – Бандери, Шухевича – функціонували напіввійськові структури, бо тільки у жорстких умовах можна досягти цілі.

Звісно, я маю право на власну думку і можу її висловлювати. Є моменти, коли приймаються рішення, коли є обговорення. Але коли рішення вже прийняте, то треба виконувати – незалежно від того, що ти про це думаєш.

– Вас це влаштовує?

– Якщо я чогось не розумію, то це не означає, що воно неправильно. Просто моя точка зору може бути іншою. Можна навести у приклад равлика, який повзе від однієї стінки до іншої. Він доповзає до середини шляху, йому все стає страшне й незрозуміле. Бо однієї стіни не видно вже, а іншої ще не видно. Що його чекає в майбутньому, він не знає.

А от сидячи нагорі, видно, що навпроти його чекає красива біла стінка, значно краща, ніж та сіра, від якої він відповз. І той незрозумілий туман, який навколо нього, потім розсіється, хоч він про це не знає.

– Які функції у вас тут?

– Сотник івано-франківської сотні. У дні заїзду сотня збільшується до 500 людей, а потім, через 2-3 дні, різко зменшується, бо люди походять і виїжджають. Стабільних бійців, які майже не міняються, – 30-40. Великий прошарок політичних туристів. Ми їх називаємо майданниками, але не в поганому розумінні. Просто люди приїжд­жають побути на Майдані. Вони не беруть участі в роботі на барикадах, в охороні чи на кухні, а просто створюють загальний фон. Це люди, які підтримують і переживають, активно-пасивні патріоти, тому й приїжджають коливальними рухами.

– Чим майданники відрізняються від вас?

– Є люди, як приїжджають із чітким зав­данням самі для себе. І шукають роботу для себе. Їм цікаво піти в охорону. От, щойно хлопці з Надвірної до останнього моменту просилися, щоб їх взяли в охорону на нічну варту. Я вибачився, бо вже все розписано, адже усе це планується наперед.

Тут є Майдан, у нього своя варта, самооборона. Є керівники, люди, які конт­ролюють периметр, один одного змінюють. Головне – щоб були перевірені, а не будь-хто. Але вони окремо від нас. Бо вони не виходять за периметр, працюють всередині.

А завдання палацу Свободи, яким я і зай­маюсь, – це певні дії за межами Майдану. Ми закликаємо людей до пікетувань, блокувань, заходів. Працюємо ззовні.

– Вірите у перемогу?

– Надія завжди є. Якщо ставити перед собою найнеймовірніші завдання, то їх можна виконати, а якщо обмежувати себе – нічого не вийде. Ми повинні перестати жити минулим, треба почати жити мріями. Якщо будемо це робити, то все здійсниться.