Газета Люди Фото

Останній керманич. Дмитро Могорук розповідає, як по Черемошу сплавляли ліс (ФОТО, ВІДЕО)

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Так раніше називали людей, які сплавляли ліс по Черемошу на спеціальних плотах – дарабах. Робота була небезпечною, можна сказати, для відчайдухів. Аби стати керманичем, хлопці десь три роки вчилися біля старших, а ті ще добре приглядалися, чи можна довірити тобі кермо.

Ліс по ріці сплавляли і дід, і батько 83-річного Дмитра Могорука. Тож, він – керманич у третьому поколінні та, каже, останній на Прикарпатті, пише Репортер.

Сили буває замало

Село Дземброня Верховинського району – одне з найцікавіших на Гуцульщині. Саме там і живе Дмитро Могорук.

Високий кремезний чоловік зустрічає «Репортер» у невеликій кухні. Вбраний у вишиванку. Каже, не спеціально. Має їх багато, вдягає регулярно. Сміється, що в молодості не було коли носити, то зараз надолужує.

Пан Дмитро вже підготував макет дараби (плота), який сам недавно і змайстрував. Поскладав три мініплоти на кріслах. Замість указки – коштур, по-тутешньому – клябука. То він одною клябукою підпирається, а іншою береться показувати, з чого складається дараба.

Усе про Чукутиху. Правнук знаменитої гуцулки відкрив її музей (ФОТО)

Каже, дуже хоче, аби приходили люди, особливо молодь, більше дізнавалися про керманичів, сплави, бо то історія. «А я оден вже лишився», – зітхає дідусь.

Працювати на плоти Дмитро ходив з батьком ще дітваком. Це були 1950 роки. Спершу помагав, а відтак і йому довірили керму. Сміється, «бо вже тоді такий моцний зробився».

А сили до тої роботи треба було. Наприклад, кермо, з яким працював керманич, мало 11 метрів, а черпак, яким обертали у воді, – три метри.

Розказує, що на дарабі було три керма. Одної сили для хорошого керманича було замало, він мав бути метким, швидко думати, прораховувати наперед. До цієї роботи не кожен годився, бо непроста, відповідальна та небезпечна.

Не мали, коли кліпнути

Сплавляти деревину у Карпатах починали з березня, коли трісне лід. Вантажівок тоді було мало, тож пускали рікою від кляуз, то такі спеціальні загати.

«Найближча була у Керничному, уверху була Лостунка, а там далі, у Шибеному – Шибенка», – пригадує пан Дмитро.

Нині збереглися хіба якісь рештки тих конструкцій, які могли стримувати Чорний Черемош.

Отож, коли готували сплав, у кляузах закривали спеціальні ворота, аби набралось достатньо води. Далі їх відкривали і з потоком пускали дараби. Одна за одною, через кожні 15-20 хвилин. Усе було прораховано чітко.

«Ми спускали за раз 400-500 кубометрів лісу, – розказує Могорук. – Цих талбеїв (плотів) було з 15. То виглядало так, що йде перший пліт з кермами, а за ним решта 14. Довжина кожного плоту – до 16 метрів. Ширина першого – шість метрів, наступного – на пів метра більше, і так останнього вже міг бути 12 метрів завширшки. То деколи сплав йшов від берега до берега, що можна скочити й перейти ріку».

Кожну деревину скріплювали шварами – тросом. Сплавляли лише смереку й бук. За раз могло йти і 40 сплавів, кожен по 15 плотів.

Читайте: У Верховині відкрили музей Штопора, туристи в захваті від тамтешнього вина (ФОТО)

«Отут, де керми стоять, то називався столець, а перед ним попруга, – пан Дмитро показує коштуром на дерев’яну колоду впоперек плота. – Така була і ззаду. Як находило на скелю, то ці попруги міцно тримали дарабу ще й захищали ноги керманичів. Також були гакарі – теж з тросу. Як догонить сплав до сплаву, то швидко вискакуєш на берег і цими гакарями зачіпаєшся за якесь дерево, аби пригальмувати один пліт. То треба було бігом робити, не мали, коли кліпнути».

Ще на дарабі був багажник – сохар. Там чоловіки тримали свої речі, харчі. З собою в дорогу брали кусень солонини, ковбаси, хліба, аби швидко перекусити.

Вогники на ріці

Коли плоти спустили, кляузу закривали, аби далі набрати води. Навесні, каже Могорук, набиралося дуже швидко, а восени бувало довше.

«Весною і сплав ішов повільніше, – розповідає пан Дмитро. – Отут на плоті робили такий п’єц: настеляли каміння, потім глини, клали нарубаних дров. Поки у Розтоки чи до Вижниці дойдемо, то вже темно. Бо день малий. А так вогонь освічує навколо. Ліхтаря там було замало, бо ж він б’є лише в один бік. І так вогники по ріці плили».

Посміхається, що не грілися – не було коли та й не змерзали.

«Ми закалені були, – сміється дідусь. – Я не раз падав у воду в мороз, коли на загаті щось не получилося. Виплив так попід талбу. Нічо. Розумієте, коли видиш плоти сплаву перед тобою, що доганяєш їх, то в тобі так кров грає, що не чути ні морозу, нічого. То така дуже відповідальна робота була й небезпечна. Один раз так люто вдарило плотом у берег, що одного верховинського чоловіка вибило на кашицю (берег, укріп­лений деревом – ред.), вломило людині ногу».

Сплавляли до листопада, поки ріку не закриє льодом. Хоча, каже пан Дмитро, раз пускали й перед Різдвом.

Невтомні гуцули. Романюки розкажуть про все, крім рецепта свого хліба (ФОТО, ВІДЕО)

«А якось сплавлялися перед Михайлом, і вже морози були, – розповідає керманич. – Від Зеленого плили до Бистреця, то кригу змітали. А від Бистреця є габи – таке каміння. Передній пліт тормозить, а задня талба ковзає, бо льоду набрала зісподу, і верхом лізе на нас. Ми лиш успіли скочити на неї зверху. Пліт некерований, б’є у берег, ми троє вискакуємо на нього. Мали на чоботах такі підкови з зубцями, аби не ковзало. А ліс пішов в долини сам! Передок відірвало та принес­ло у Верховину, а з десяток талбів спинилося у Краснику. Стало воно там впоперек і загатило ріку. То наново збивали, а сплавляли вже весною».

Спускали ліс по ріці переважно до Вижниці. Від Буркута – десь 100 кілометрів. Навесні йшли сім-вісім годин, «бо вода велика й затору нема», а восени, коли води менше, – до 10 годин.

Коли прибували на місце, били передом у берег, зачіпалися гакарями, а там вже й бульдозери напоготові – ловили та витягали плоти. Котрий ліс добрий, то вантажили на вагони, «а котрий пустіший – спускали далі до Чернівців, але вже буковинські керманичі».

За словами Дмитра Могорука, спинити сплав було значно важче, ніж спустити. Також пригадує, що перші дараби навесні завжди зустрічали з оркестром.

Хто такі гуцули? Усі відповіді є в музеї Зеленчуків у Криворівні (ФОТО, ВІДЕО)

«12 чоловік грали таких пісень, що аж волосся піднімалося, – посміхається пан Дмитро. – Далі кликали у столову та файно гостили. На одного чоловіка давали пляшку горілки. Кому було мало, ще в буфеті купували. У високих чоботах так танцювали, що ну!».

Заробляли ці відчайдухи 400 рублів на місяць. До прикладу, ті, хто працював у лісі, мали 200. За місяць керманичі робили чотири рейси. Вихідний – лише в неділю. З понеділка збивали дараби, скручували, а в суботу готове спускали до Вижниці.

Взимку роботи теж не бракувало. Укріпляли береги, зашивали їх деревом, робили кашиці – на поворотах, аби пом’якшувало удар для плота. Також ремонтували кляузи й гамованки (менші кляузи).

Душа в душу

Дружина керманича пані Василина поруч порається на кухні. Теж уважно слухає, щось підказує. Каже, то була тяжка робота. Чоловіка вічно нема вдома і дуже за нього переживала. Зібрана торба все мала бути напоготові. А дружина завжди його проводжала й зустрічала.

Наступного року Могоруки святкуватимуть 60 років шлюбу. І досі живуть душа в душу, і дітей так виховали. Коли в селі весілля, то їх спеціально кличуть, аби першими прийшли привітати молодят. Щоб «зачєли вісілє», і молодята також жили у злагоді, як вони.

«Коли вже йшли послідні сплави, думаю, а най жінка вийде та й пропливе до Вижниці, – посміхається пан Дмитро. – Най подивиться, як то. Але накрита сиділа, аби ніхто не видів, бо не можна пасажирів. За то штрафували, а після трьох штрафів – вигоняли».

Пані Василина згадує, що вийшла до Шибеного, сіла на сохарі, її понакривали плащами, аби не змокла і начальник не побачив. Каже, вода хлюпала аж до стегна. А страшно їй не було. Пан Дмитро підтакує, що той сплав був легкий. Лиш переживав, аби їхня дараба не порівнялися з плотами з Білого Черемоша, бо була б метушня. Є таке місце, де Білий Черемош сходиться з Чорним…

На Чорному Черемоші сплави припинили у червні 1968 року, а на Білому ще пускали. Там два тижні працював і Могорук. Далі пішов ліс не сплавляти, а рубати. Потім зайнявся столяркою. У хаті багато різьблених вішалок, меблів – його робота.

Каже, часто згадує ті часи. Тяжко було, але весело.

«Як йшов сплав, то таке чудо було – довге, – пригадують разом Могоруки. – Люди з берега кидали на плоти садовину, а їм звідти якесь дерево на дрова. А діти як раділи! А нині й не знають, що то таке колись було, що були люди й такої професії».

Авторка: Світлана Лелик
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні