Без чого важко уявити гуцула? Та певно, що без трембіти. На цьому магічному інструменті грали непрості люди. Такі ж його і вміли робити. На жаль, нині на Верховинщині на пальцях одної руки можна порахувати майстрів, які виготовляють трембіти.
«Репортер» познайомився аж з двома.
Про хороше й погане
Один із них – заслужений майстер народної творчості Роман Бортейчук. У нього якраз майстер-клас з різьбярства у музеї «Гуцульщина». Чоловік родом із Коломиї, а нині живе в Кривопіллі. Хоч не тутешній, але про трембіту знає багато, бо багато читав і від старожилів наслуханий.
Понад 30 років тому побачив, як на похороні трембітали, підійшов до чоловіків, обдивився інструмент, розпитав і став робити. З того часу наробив десь понад 30 трембіт. Каже, Верховинщина – благодатний край для творчості й натхнення.
«Якщо уважно читати Євангеліє, що першими про народження Христа почули пастухи, які випасали худобу на полонинах. І вони побігли сповіщати людей, заграли в сурми, – переповідає пан Роман. – А сурми у нас – це ті самі трембіта й ріжок. Це є наші перші вісники про хороше й погане».
Розказує, що раніше гуцули за допомогою трембіт сповіщали один одного про різні події. Сумною мелодією – про похорон, веселою – про хрестини чи весілля.
Каже, ще є окремий сигнал тривоги. Наприклад, коли навесні готуються сплавляти зрубаний ліс. Перед тим, як відкривати кляузи, ставали трембітарі й дули певну мелодію. Це був сигнал людям.
На полонині також трембітали. Так давався сигнал на доїння. Пан Роман каже, худоба так звикала до нього, що сама йшла доїтися. Сповіщали й про небезпеку – коли ведмідь чи вовк недалеко.
Блискавка, шкребла і береза
Нині меншає тих людей, які знають і вміють грати ці мелодії. Меншає і майстрів, бо робота непроста, й молодь не дуже хоче.
За словами Романа Бортейчука, нині в районі може п’ять таких майстрів. Перераховує двох Тафійчуків з Буковця, верховинський – Михайло Михайлюк, ще один є у Кривопіллі.
Стверджує, що справжню трембіту роблять із дерева, в яке влучила блискавка. Переконує, що це не легенда, бо пробував робити і зі звичайної деревини. Не той звук – не такий яскравий і дзвінкий.
«Якщо ви ходили лісами й бачили таке смереччя, яке обгоріло від кореня і до вершка, а вершок проколений – ця добра для трембіти, – пояснює Роман Бортейчук. – Але зразу з нього нічого не роблять, а кладуть, аби вистоялося 5-8 років на дворі у загороді. Її палить сонце, миють дощі, тиснуть морози. І так природа витискає всю рідину, аби лишилася чиста деревина».
Лише потім її обробляє майстер. Надає певну форму – восьмигранну чи круглу. Далі деревину розпилюють по всій довжині на дві половини. І з кожної частинки, обережно, спеціальними різцями, стесують серцевину. Стінки повинні мати п’ять міліметрів. Стандартна довжина трембіти – 3,1 метра.
Наприклад, трембіта закарпатських гуцулів має «закочене завершення», наша ж – пряма. «Ми, коли дуємо, піднімаємо інструмент вверх, а на Закарпатті тримають на землі», – говорить пан Роман.
Коли шкреблами вибралась середина, тоді дві половинки з’єднують живицею – дерев’яною смолою. Потім треба наготовити березового лика (кори). Пан Роман каже, що смужку кори вирізає навколо дерева. Її треба пропарити в окропі та вже потім обмотувати трембіту. Каже, кора тягнеться, як ізолента. Тої кори навколо трембіти треба намотати з 15-16 метрів.
«Намотувати під нахилом, – далі розповідає майстер. – Якщо полакувати – може бути трошки інакший звук. Не лакувати – ще інший, чіткіший, дзвінкіший».
За словами Бортейчука, трембітарем не кожен міг бути. Наприклад, сам він не трембітає, але знає, як має звучати інструмент.
Музиканти-трембітарі здавна були у великій повазі. Не кожен міг зіграти сумну мелодію на похоронку, аби відправити людину в кращий світ. Чи звеселити, коли погано на душі.
«Дєдьо вмер, а він сидить»
Жоден фестиваль у Верховині не проходить без Михайла Михайлюка. Тутешні люди кажуть на нього – Палямарчик. Кожен спровадить до його хати, ген на горі, за оглядовою вежею.
Чоловік якраз прийшов з косовиці. Вибачається, що не в гуцульському строї. Він і майстер, і трембітар. Кличуть його і на похорон затрембітати. Розказує, що раніше ходив з сином, але той нині служить у війську.
Каже, ніхто його того не вчив. Коли мав 15 років, хотів, аби відомий гуцульський музикант Магур навчив його грати на цимбалах. Навіть позичив їх у діда Федя у селі Віпче. Але Магур сказав, що не буде з нього цимбаліста.
«Я, розчарований, пішов віддавати позичені цимбали, а Федусь, він теж трембітав, і каже: «Бери дуй», – згадує пан Михайло. – Подув. Дід похвалив і подарував трембіту. І так мені вдалося, що трембітав у колідниках, на похоронках. А раз ту трембіту зломив. Щось ремонтую, ремонтую, а далі думаю – зроблю нову».
Каже, «лихо получилась» одна, друга, третя. Веде до кімнати й показує на стіні п’ять трембіт, а в куті підперті ще дві.
Показує, що оті три світлого кольору ще недороблені, бо має заготовити березової кори. Мовляв, зараз саме час для цього.
Бере одну трембіту й веде на вулицю, аби трембітати.
«Видите оту гору, – показує вдалечінь. – Трембіту за 10 кілометрів чути».
Каже, що затрембітає веселої мелодії, бо раз мав пригоду. Трохи нижче в одного старшого чоловіка жили туристи. То пан Михайло прийшов їм про трембіту розказати і приніс на продаж. Затрембітав «сеї-тої».
«Потім люди почали сходитись, що дєдьо вмер, а він сидить на лужку й смієси», – посміхається Михайлюк.
«Соняшники вмієш лускати? Ану зроби так, ніби випльовуєш лушпиння, – проводить майстер-клас трембітар. – І такою методикою треба грати на трембіті. Ніби ти той звук випльовуєш і тримаєш».
Розказує, як зо три роки тому до нього волонтери з Торецька приїхали, аби навчив їх трембітати. Подарував їм дві трембіти.
«Жартували, що тепер будуть там в АТО так сигнали передавати, – сміється пан Михайло. – А чому ні?».
