Скоро буде два роки, як Володимир Будай має дах над головою. Він мешкає у геріатричному пансіонаті. А останні 10 років був безхатьком.
Чоловік все життя малює і саме живопис не дав йому остаточно скотитися на дно. А нині його картини мають ще й врятувати йому зір, пише Репортер.
Весь його скарб
За залізними воротами геріатричного пансіонату стоїть худий чоловік з довгими вусами. Усміхається, з цікавістю розглядає гостей. В руці стискає невеликий альбом.
Через карантин відвідувати тутешніх мешканців заборонено, тож говоримо з 70-річним Володимиром Будаєм на відстані – не менше п’яти метрів. Чоловік показує альбом, каже, там весь його скарб – картини. Точніше фото. Все, що малює, він або продає, або дарує, а собі лишає тільки фото.
Бідкається, що не може провести до своєї майстерні й одночасно хвалиться, що дозволили йому зробити свій творчий куточок. Що обживає порожнє складське приміщення.
Читайте також: Медики говорять голосно. Чому працівники інфекційної лікарні не отримують обіцяні доплати
«Інакше я б тут у депресію впав, а так весь час у роботі, – говорить чоловік і мружиться від сонця. – Рано чи пізно коронавірус закінчиться, будуть люди приходити, треба, аби якийсь вид був. До пандемії до мене приходили. Маю троє таких друзів, які не лишають у біді».
Влітку буде два роки, як пана Володимира влаштували у пансіонат. Досі, каже, був бомжем. Хоча жодного разу він на вулиці не ночував. Знімав невеличку кімнату у Франківську, на яку заробляв з малювання. Потім кілька років жив на дачі у знайомих. Каже, вони стали як рідні.
«Де я був з людьми, там у мене добрі стосунки, – каже чоловік. – Я часто дарую картини. Є хати, що й з десять моїх робіт висять».
Хист мав змалку
Володимир Будай народився у селі Саджаві Богородчанчького району, але в цьому він не впевнений. Розказує, що у три місяці його всиновило подружжя медиків з Богородчан. Їхнє прізвище він і має. Про рідну матір майже нічого не знає. Єдине – що вона була з Донбасу, дуже гарна, а народила його у 16 років.
«Батько був десь там на заробітках і познайомився з нею, – переповідає почуте від людей пан Володимир. – Приїхала сюди за ним у 1951 році, а у батька – сім’я. Не знаю, чи зі мною приїхала, чи вже тут родила, але так сталося, що у три місяці я попав у лікарню. Мій прийомний батько був лікарем, мама теж медик. Вони і взяли мене, хоч мали вже свою рідну доньку. Я дізнався про усиновлення, коли мав 14 років. У Богородчанах бігав у пекарню і хтось з пекарів сказав, що то не мої батьки. Прибіг додому, почав розпитувати. То для мене була трагедія. Мама, пам’ятаю, сильно плакала».
Ще розказує, вже коли був одружений, то дізнався, що має рідну сестру по батькові. Знайшов її у Саджаві. Вони спілкуються, але рідко.
Читайте: Оля з країни квітів. Квіткарка з Франківська – про мрію, людей і 8 березня (ФОТО)
Хист до малювання Володимир мав змалку. Каже, малював усе, що бачив, і на тому, що було під рукою.
«Вчителька моя казала все: «Я не розумію, каліграфічно й гарно напише дві сторінки, а далі літаки, пташки малює», – пригадує Будай. – Тато брав ременя, і я діставав за те, що зіпсував зошит. Хотів поступати у Косів, але батьки сприйняли це не дуже добре. Вони не хотіли, аби я малював. Потім дізнався, що моя рідна мама, коли сюди приїхала і жила три місяці, то заробляла тим, що по людях малювала хати. Може, і мені та любов до малювання передалася. І сини мають хист до цього».
Сам винен
Та свою мрію Володимир таки здійснив і вчився на художника у Москві. Каже, тоді вже був одружений. І дружина не вірила, мовляв, чого будеш їхати та й не поступиш. Але він поступив заочно. Працював удома художником-оформлювачем у різних організаціях та установах.
Пригадує, як у 1975 році до Богородчан на роботу направляли угорців, чехів, поляків. От він і їм малював портрети та різні картини. Каже, так його роботи нині є по всій Європі.
Після 25 років спільного життя пан Володимир розлучився з дружиною. Не зійшлися характерами. За його словами, усе, що мав, залишив їй і синам.
З синами не спілкується. Точніше, вони з ним. Обоє мешкають на Хмельниччині. Будай не дуже хоче про це говорити, мовляв, болить.
«Я з синами спілкувався, але потім молодший образився, – розповідає художник. – Я вже жив з іншою жінкою. А син служив у Яворові та просив приїхати. А я, дурень, взяв і послухав ту жінку і не поїхав. А скільки тут їхати? Він образився і по цей день. Я сам винен. Я сам собі постелив і так сплю. Боляче було, що так склалося. Може, якби поїхав, то було б інакше. Принаймні, сини б не віддалилися».
Нині через чужих людей знає, що має по онуку від кожного сина. Він ще двічі намагався побудувати особисте життя, але не склалося.
«Навіть не знаю, як казати, – з паузами говорить чоловік. – Більше половини людей мистецтва – вони такі».
Якби молодість знала
Каже, було сутужно, але завжди його виручали картини. Якось знайомі підказали звернутися в «Карітас», адже не завжди вистачало грошей на їжу, а там щодня годують нужденних.
«Я спершу встидався, бо як просити? – згадує Будай. – Але пішов раз, другий… Ні з ким не спілкувався, мало з ким знайомився. Я звик бути сам. На обід приходять різні люди і трохи напідпитку. Я також міг би бути під парканом, якби шукав компанію. Міг би махнути на все, все одно пропаду, по смітниках ритися, але мене тримає малювання. Мені ще багато картин треба написати. Я ще не все зробив. Ці картини комусь потрібні, бо замовляють».
Через «Карітас» пан Володимир познайомився з директором будинку нічного перебування Іваном Боберським. Йому потрібна була прописка, то прописали на Млинарській, але жодного разу художник там не ночував. Аби віддячити, Будай намалював для Боберського картину. І сталося так, що той допоміг організувати для нього виставку у франківському «Бастіоні». Каже, це була перша виставка в житті!
«Не знаю, чи ще буде, – відмахується художник. – Було дуже приємно, коли люди картини розглядали. Шкодую, що помилок багато наробив. Якби молодість знала, а старість могла… Якби змолоду був розум. Але він приходить зараз, коли ти вже старий».
P. S. Аби зберегти зір, Володимиру Будаю потрібна операція. За словами Володимира Яворського, на це треба кілька десятків тисяч гривень. Щоб зібрати гроші, Яворський організував аукціон і виставив на продаж картину Будая. Усі деталі – на сторінці геріатричного пансіонату у мережі Facebook.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.