Галина, Іванна та Наталя Черепій із села Сапогів Галицького району хочуть позбавити бабусю опіки над молодшими братами – Іваном та Андрієм. Сестри пішли з дому, бо не змогли далі терпіти знущання рідного батька, який жорстоко бив їх за будь-яку провину. Тепер намагаються витягнути звідти братів.
Дівчата мріють забрати малих до себе, а для цього їм потрібне своє житло. На мрію, аби зібратися всім під одним дахом, їм сьогодні не вистачає 20 тисяч гривень.
Добра не бачили
Про своє дитинство Іванка та Галина Черепій нині згадують як про страшний сон. Їх у родині п’ятеро, вони найстарші. Дівчата гарні, щирі, усміхнені. Навіть не скажеш, що зовсім недавно вони пережили таке, що не вкладається в голові. А ще дивуєшся, як ці діти можуть дивитися на світ без жодної злості.
У Сапогові вони жили біля бабусі, яка, кажуть дівчата, не надто опікувалася та дбала про них. Їхній батько Василь Черепій сім разів потрапляв до в’язниці за крадіжки та побиття. Коли він «сидів», то ще можна було якось жити, а вже коли виходив – біда для всіх. А мама їх покинула ще малими.
«Вона не мала нас куди взяти, у неї не було свого житла, – розповідає Іванка Черепій. – Вона сама інтернатівська. Мама родом з Житомирської області. Сюди приїхала, бо познайомилась з вітчимом, бо Василь Черепій не мій рідний батько. Свого я не знала. Мама шукала кращого майбутнього, як думала, але не найшла».
Іванка з Галиною розповідають, що навіть двічі маму ховали, бо бабця казала, що та померла. Але дівчата все-таки сподівалися її побачити.
Сестри згадують, що коли мама пішла, дітей забирали у притулок соціальні служби, потім знову повертали додому, потім знову до притулку. І так без кінця і краю, бо вдома діти бути не хотіли. Батько відсиджував, виходив, пив, бив їх.
«Коли Івану було два роки, батько так його вдарив, що дитині накладали шви, – каже Галина. – А у мене була травма хребта у трьох місцях. Я тоді вчилась у першому класі. Побив за те, що цибуля згоріла. Я просто задивилася телевізор і недогледіла. А він прийшов додому п’яний, побачив дим і…».
«Ми там добра не бачили, – втручається старша Іванка. – Ми себе відчували не як діти, а раби. Прали в ополонці, за дровами в ліс їздили. Ми були дешевою робочою силою, а він нічого не робив. У сусідів спали, харчі позичали».
Найстрашніше, що пам’ятають дівчата, як батько сильно побив бабцю, свою рідну матір.
«Вона впала на землю, він скакав по ній, – розказують дівчата. – По голові, по плечах, а потім водою відливав. А ми малі на те все дивитися. Баба була майже мертва».
Самі позбавили батьківства
Коли Іванці було 13 років, дівчина пішла з дому. Втекла у притулок. Звідти її повертали, а вона знову тікала. Потім написала заяву і позбавила вітчима батьківських прав. Її влаштували у містечко Милосердя у Крихівцях, прожила там два роки. Каже, то були найкращі її роки. Бо там відчула тепло і любов.
Скоро Іванці виповниться 21. Дівчина працює барменом-офіціантом в одному з франківських ресторанів. Зараз складає ЗНО. Дуже хоче поступити в університет на туризм чи маркетинг, отримати вищу освіту. Вже здала мову. На черзі – математика, історія та географія. Вчиться сама. Тиждень на роботі, а тиждень за книжками.
«Я розумію, що офіціанткою багато не доб’єшся, – говорить Іванка. – Треба розвиватися».
Середуща з сестер – білявка Галина, каже, що в родині вона – енерджайзер, просто джерело енергії. Дуже балакуча. Їй 19 років. Вона також працює офіціанткою та навчається в училищі на четвертому курсі. Вона слідом за Іванкою написала заяву на позбавлення батьківських прав. Жила у притулку, поки не пішла вчитися, а з нею і наймолодша з сестер —18-річна Наталя. Зараз вони вчаться в одній групі.
Сьогодні Наталя на роботі. Дівчата розповідають, що вона – дуже творча особистість.
«Наталя у нас пише вірші, пісні, – розказують сестри. – До неї як натхнення прийде, то по хаті повно списаних листків».
Нині вони разом винаймають житло у Франківську. Живуть зі стипендії та підробітку. Галина зараз живе у свого нареченого. Каже, зустрічаються вже чотири роки.
«Він мені дуже помагає, і сестрам, і братам, – хвалить Галя нареченого. – У Романа дуже хороша мама. Я не можу надивуватися з відчуття, коли ти приходиш додому, а тебе вже чекає обід, коли тебе кличуть снідати, помагають прибирати в хаті, просто розмовляють з тобою. Ти відчуваєш, що потрібна. У мене такого ніколи не було. Може тому я це сильно ціную».
«Зароблю ще, лише приїдь…»
Дівчата дуже хочуть взяти опіку над молодшими братиками – Іваном та Андрієм. Ними поки опікується бабуся.
Іванко вчиться у сьомому класі. Він уже півроку перебуває у Франківську, в притулку на Набережній. Додому хлопчик ніяк не хоче. Сестри його часто відвідують, забирають до себе. Разом дивляться фільми, ходять гуляти, кататися на машинках. Автомобілі для Івана – все.
«Він нам каже, що піде вчитися на механіка, – сміється Іванка. – А вивчиться, то купить нам усім по машині».
Іванко, розказують про братика дівчата, веселий, добрий і компанійський хлопчик. Виховательки з притулку дуже ним задоволені, бо все послухає, допоможе.
«Йому головне, аби ми були поруч, – каже Галина. – Не завжди виходить приїхати, не вистачає грошей. Раз приходжу, а він мені дає десять гривень і каже: «На, будеш мати на дорогу, я заробив і ще зароблю, лиш би ти до мене приїхала». Я його дуже люблю».
На два роки менший за Івана Андрійко зараз живе з бабцею і батьком у селі. Інколи бабуся привозить його до сестер. Останній раз вони його бачили з місяць тому.
«Андрій сильно піддається впливу баби, – кажуть дівчата. – Він її любить і вона до нього добре ставиться порівняно з нами всіма. Але ми хочемо забрати його звідти. Сусід дзвонив, казав, що у нас в хаті якісь зеки жили. Ще тато змушує його збирати кольоровий металобрухт по смітниках. Він там нічому доброму не навчаться».
Про життя на всю країну
У лютому дівчата взяли участь у телешоу. В передачу, до речі, подзвонила бабуся – хотіла, аби їй помогли повернути онуків, яких тоді у неї знову вилучили соціальні працівники. От журналісти й почали розбиратись і наробили трохи руху.
Дівчата зізнаються, що не хотіли розповідати цілій країні про своє життя. Але, кажуть, після програми пішло зрушення. Про них згадали у соціальній службі, виділили гроші на придбання житла, за яким вони зверталися вже давно. А ще працівники програми знайшли маму дівчат.
Зараз підтримують з нею зв’язок. Вона живе десь під Києвом, працює на заводі. Хочуть, як куплять житло, і її забрати до себе.
«У неї було несолодке життя, – каже Іванка. – Нам також було нелегко, але зараз ми вже дорослі. Те, що було, згадуємо без болю та образи. Ми те переступили і рухаємося далі. Може й добре, що ми таке пережили. Це зробило нас згуртованішими, сильнішими. Ми не тримаємо на свою родину зла. Стараємося звертати увагу на ті помилки, які вони робили, але не робити їх самі. Якщо зациклитися на образі й ненависті – ми багато не доб’ємось».
Черепіям пригляділи цей будинок у селі Бовшів. На купівлю не вистачає 20 тисяч гривень.
Після передачі служба у справах дітей Галицького району виділили Черепіям 30 тисяч гривень, ще 80 тисяч дала обласна рада. Їм навіть пригледіли цегляний будинок у селі Бовшів Галицького району. Аби вже купити, їм не вистачає 20 тисяч. Власник сказав, що притримає будинок до кінця цього року, але вступатися ціною не хоче. Чогось дешевшого, на жаль, поки нема.
Через три місяці Іванко вже не зможе жити в притулку. Його знову відправлять додому – до того самого батька. Сестри кажуть, вони цього не допустять.
Comments are closed.