Пішов гуляти інтернетом мій блог про те, що росіяни – єдиний слов’янський народ, який не має коляд. Дивує реакція…

Ці рядки я повинен, я просто-таки морально зобов’язаний писати під келих винятково доброго червоного сухого вина.

Ніч була однією з передноворічних. Не новорічною й не останньою передноворічною. Але вона точно була однією з передноворічних.

Ми живемо в суспільстві, де кланово-феодальні порядки цементовані тисячолітньою історією, менталітетом, побутовими звичками та негласними (й від того більш вагомими) приписами.

Бісовісний – це такий, у кого дві совісті.

Як казав дєдушка Лєнін, «из всех искусств для нас важнейшим является кино». А тому мусимо з більшою серйозністю ставитися до творців фільмів.

“Ті, котрі шукають штаби, все ще живуть казками й тими картинками, які малювали в комуністичних газетах. Вони колупаються в носі та мріють дожити до того дня, коли якісь ідеальні повстанці встромлять запалену сигару в задницю тіньового правителя світу”

Питання, стверджує перший із церковних діячів, загалом несуттєве й незлободенне і виникає воно «чітко двічі на рік». Отже, «постійного думання на цю тему немає». Іншими словами – можна й відмахнутися, не зауваживши.

Чверть століття тому роздуми і розмови про майбутню Україну були наповнені такими ентузіазмом і ейфорією, що тепер навіть учасникам і свідкам тогочасних подій важко згадати себе тодішнього, не кажучи вже про те, щоби якось зуміти пояснити той стан і відчуття молодшим.

Вистава доволі відверта. Якщо секс, то секс, аж до мізансцени “актор без штанів” займається коханням з сурогатною матір’ ю. 

Якраз перед Миколаєм подзвонила знайома чиновниця, любителька ворожіння та битв екстрасенсів. Сказала, що бачила зловісний сон, просила розтлумачити.

Цю новину я прочитав у доволі слушний момент. У моєму романі «Коханці Юстиції», що от-от має побачити світ, чимало уваги приділено феномену публічних страт – як у сімнадцятому, скажімо, сторіччі, так і у двадцятому.

“Якщо ми голосуватимемо за гречку, ми ще довго будемо там перебувати”, – каже Вітовська.

Замолоду я жив на Замарстинові, який мені сниться й досі. Крамниць там було небагато, вибір скромний, але кожна мала свою специфіку.

“На стовпах і парканах побільшає об’яв про роботу в Польщі, Румунії та на Марсі, – пише Єшкілєв. – На вулицях зросте число мандрівників з далеких країв. І не всі з них будуть туристами. Праві й ліві торгуватимуть радикалізмом, зброєю та історичними іменами, чиновники крастимуть ще більше…”