“Вірусологія – це наука про наші стосунки з Росією. Віруси – це життя і робота на майже текстовому рівні”.

Настя Станко — журналіст “Громадського”, учасниця Майдану, військовий кореспондент, побувала в полоні у бойовиків так званої ЛНР.

Я бачив, як хлопці ховали в кишені кастети, шкіряні палиці зі свинцем всередині й ножі, мені Пурцель дав рукавицю з залізними зазубреними насадками, і ми рушили, перед тим трохи закропившись.

Соціальні мережі породили новий вимір демократії. Тепер «принижені та ображені» провінціали мають усі необхідні інструменти для фронтальної маніфестації. А хтось скаже: для фронтальної помсти, пише Єшкілєв.

“Він почав приходити у бари, в яких я працював. З абаканівським наплічником, який ставив під пластиковий стілець. Я завжди його частував. Одного разу було так, що він просидів у люксусовому барі цілий день, приймаючи там кількадесят франківських митців, які довідалися, що тут є Лишега”

Як тут не вилаятися від усієї душі? Чорт забирай, знову приїхали? Смертельно скучили за Союзом, виявляється, навіть ті, хто народився вже після його розпаду.

Цікаво, що у виданні «Українські народні казки» 1954 року цензура все ще присутня, але у виданні «Українські народні казки» 1958 року казки здебільшого подані без цензури. Та вже на початку 1970-х знову стали ці казки псувати. І триває ця невдячна справа донині.

“Учорашні найзліші вороги сядуть разом пити пиво й розповідати політичні анекдоти. Штабні з різних блоків зустрінуться на днюхах спільних коханок, сльозливо обнімуться та заспівають”, – пише Єшкілєв.

“І нарешті – про наших таємних симпатизантів. Бо ж є серед «росіянців» і такі. Скажімо, 12% їхнього люду вважають, що в нас на виборах «можливі незначні порушення, які істотно не вплинуть на загальний результат». Уявляєте?”

“Якось я написав у найпопулярнішій західноукраїнській газеті, в якій працював, поверхневу статтю про новітні пам’ятники у місті. Але особливо я вчепився до найнезугарнішого. Його якраз тоді встановили. То був пам’ятник загиблим міліціонерам”, пише Тарас Прохасько.

“То ж треба, щоб аж на п’яти каналах обговорювали аваківських ціпаків та показували, як вони тлумлять лежачих. А вираз «лєжать, бандьора» перетворився для них на якийсь глибоко символічний мем”, – пише Винничук.

Суспільство ласкавих теляток не хоче бачити правди. Правда лізе йому ввічі, а воно відвертається й далі собі думає, що «якось буде», що обійдеться. Що Бозя зглянеться й диво станеться.

Як нема біди, то мусимо її вигадати, а потім плекати і пестити, як хом’ячка. Бо ніщо нас так не єднає, як спільні нарікання, зітхання і прокльони.

З цим реґіоном у мене стосунки, м’яко кажучи, неоднозначні. Особливо відколи далекого вже 2010 року я в одному з інтерв’ю сказав про нього, що думаю.

…знай, чого хочеш ти, що зможеш стерпіти, не вдаючи із себе ні рятівника, ні жертву, ані ката…