“Та всі рекорди слави бив «король грабіжників» Петро Кобилянський, якого звали також «Кобила» або «Красунчик Петрусь». Почав він свою грабіжницьку кар’єру у Варшаві, пізніше оселився в Станиславові, де швидко прославився своєю майстерною “роботою”, – пише Винничук
“Денний експрес Івано-Франківськ – Київ насправді вже зо два тижні, як вирушає не з Франківська, а з Галича. Теоретично йшлося про те, що всуціль інфіковані франківчани відтепер засядуть сиднем у своєму наглухо закритому місті, а не розноситимуть заразу по всій країні”, – пише Андрухович.
Розмова – а читання то і є розмова – з померлими набуває особливої цікавості і напруги через те, що ці померлі, розповідаючи про те, що вони знають, наразі не знають не тільки того, як вони помруть, але і того, що сталося після їхньої смерті.
Реалії такі, що ми вже не повернемося до старої системи освіти. Треба ставати гнучкішими, пристосуватись до нових умов.
Львів приваблює багатьох авторів. Часто це автори, які не є ані львів’янами, ані галичанами, які беруться писати про те, про що не мають зеленої уяви.
“А попри те, він жив собі життям художника. Таким життям такого художника, про яких через століття після їхнього життя знімають кіна”, – пише Прохасько.
Чи пригадуєте ви 11 березня цього року? А наступний день? Між ними історія намалювала розмежувальну лінію під назвою COVID-19. Почалася сторінка затяжного стресу.
“Мені було майже 30, коли Чехословаччина скинула прорадянський окупаційний режим. Однак історія не завершується навіть разом із розпадом імперій”, – пише Андрухович.
Але кожна танцівниця прагнула забави в товаристві фукса. Фуксом називали небуденного гостя. Головні його риси – вихованість, наївність і легковірність. Це чоловік, який дозволяв себе «натягати», пише Винничук.
Іронія в тому, що карантин оголосили ще до початку навчального процесу – тобто, нас просто не допустили до навчання, пише Карпаш. Подібне рішення можна порівняти з припиненням подачі опалення в найлютіші морози.
Фактично це був табір смерті, але в ньому вбивали не газом, а безнадійно тяжкою, непосильною працею, пише Андрухович.
“У маленькому карпатському містечку був такий собі клуб гальбінтеліґентів, які регулярно зустрічалися чи на пиві, чи у лазні, чи коло церкви – в кожному разі «у місті» – і провадили емоційні бесіди про всілякі важливі цікавинки або цікаві важливі речі”, – пише Прохасько.
Наша карамельно-цукеркова історія нічому не вчить, бо цукерка не для поживи, а для катуляння в писку. Тому й продовжують катулятися в наших писках народні герої, які народними стали через нестримне бажання бачити героя там, де героїзмом і не пахло.
Галицькі німці видають чимало книжок, покажчиків, брошур, фотоальбомів з найцікавішими старими фотографіями з Галичини, збірники пісень і віршів, словники діалектів, розвідок про художників і їхні твори тощо.