28-річна Андріана Сусак із села Вербовець Косівського району півтора роки відвоювала на Донбасі. Вона — штурмовик батальйону «Айдару». Тендітна жінка воювала на рівні з чоловіками. Навіть вагітною на п’ятому місяці тримала оборону 25 блокпосту, жила в бліндажах, їздила на танку, виходила на бойові операції. На початку травня цього року Андріану нагородили орденом Народного героя. Каже, має дві нагороди — цю та піврічного синочка Макара. А найзаповітнішу ще не отримала — перемогу, мир. Хоче за нею повернутись на Схід, бо тягне.
Най буде заздрісно хлопцям
На подвір’ї звичайної сільської хати під Косовом дві жінки — Андріана Сусак та її мати Марія Розначук — няньчаться з шестимісячним Макарчиком. Той вередує, певно, хоче спати. Біля них бігає чорна вівчарка Чара. Обидві жінки молоді та гарні. Обидві пройшли війну: одна воювала, друга молилась.
«Я лиш чула: «Мамо, це мій вибір і все. Назад дороги нема», — говорить пані Марія. — Може й так. Назад вона б сама не вернулась — додому її вернула ця дитина».
Каже, донька всього добивалася сама — школа на відмінно, навчання в Києві на перекладача, перспективна робота. Все лишила. Про те, що Андріана в «Айдарі», мама дізналася випадково — з відео в інтернеті.
Патріотичний запал Андріані передався від дядька — бабусиного брата. Той воював в УПА, мав псевдо «Соломон». Його вбили у рідному селі. На тому місці стоїть пам’ятний хрест. За зв’язки з партизанами всю родину вивезли в Сибір на 20 років.
На початку травня Андріану нагородили срібним тризубом Народного героя України. Мати пишається, каже, най буде заздрісно всім хлопцям, що вона така маленька, а герой.
У бою легше
Андріана маленька, худенька — геть дівча. У рваних джинсах, поправляє довге русяве волосся у хвостику.
У травні 2014-го з Майдану, у білих чоботах, з сумкою через плече та 115 гривнями в кишені, Андріана з іще сотнею добровольців поїхала в бік Луганська.
«Дитсадок, а не армія, — з посмішкою згадує вона. — Нам сказали, що їдемо на п’ять днів охороняти Луганське СБУ. Висадили у лісі, в селі Нянчиному, потім привезли зброю і всі зрозуміли, що назад шляху нема — війна».
Там, у лісі, з нуля сформували штаб. Організаційними питаннями і займалась Андріана. Спершу працювала в штабі, хлопців із полону визволяла, вела перемовини з терористами, була на зв’язку з рідними. Каже, в бою легше.
«Тобі дзвонять батьки хлопців, дружини, а ти не знаєш, що сказати, — ледь стримує сльози Андріана. — Коли жінка дзвонить 15-й раз, а ти вже не береш трубку, бо не маєш, що їй сказати — це страшно. У нас є мама, яка втратила двох синів в одному бою. А ще я була на зв’язку з батьком одного полтавського хлопця, який був у полоні, все підбадьорювала: «Живий, живий». А його закатували. Батько дзвонить: «Андріано, ви його там хоч одягніть. Його ж, певно, розділи, може носочки якісь?». Поставила трубку і сказала, що більше в штабі не сиджу жодного дня».
Чоловіки не витримували
Її перший бій був під Щастям. Пішла з групою під назвою — «Чорні». Хлопці й не знали, що між ними дівчина, бо в балаклаві.
Вона з посмішкою розказує про своїх побратимів. Називає їх — мої хлопчурики. Каже, спершу треба було довести, що гідна бути в групі. Потім вже й не сумнівались…
Зараз у неї гостює її командир з позивним Прапор. Він із Донецька. Рідних у нього не лишилося, хоче сюди перебратися, то помагають йому з документами.
«Він мені там життя врятував, — говорить Андріана. — Я маю помогти йому тут. Там я для нього була солдатом, а тут сестра».
Позивний у неї — Малиш. Каже, жінки ж офіційно не воювали, то її оформили, як бойову швачку. Ще витягала з бою поранених. До речі, в Георгіївці врятувала франківського депутата Петра Шкутяка.
Найжорстокіший бій для неї був біля селища Металіст, під Луганськом. Туди йшли з Надією Савченко, де льотчицю і взяли в полон, там були й перші загиблі. Одного вбило за два метри від Андріани. Вважає, що тоді стався її перший день народження на війні. Потім були інші — в Георгіївці, Лутугиному, Хрящуватому. Тут воювали в оточенні — 13 днів бою з російськими кадровими військовими.
«Нас у Хрящувате зайшло 100 чоловік, а вернулося 40, — розповідає Андріана. — Багато загиблих, поранених. Уже доходило до думок, мовляв, скільки нам лишилося — йдемо на Луганськ. Чи тут вмирати та хоч у Луганськ зайдемо».
Тоді ж вони згадали Майдан — палили шини, аби йшов чорний дим, аби ворог не міг стріляти прицільно.
Крім неї, в «Айдарі» служили й інші жінки. Розказує про Юлю з позивним «Валькірія» — вона росіянка, нині не може оформити громадянство України. Про Віту Заверуху — 18-річну дівчину, яка зараз сидить у СІЗО, бо їй інкримінують убивство поліцейських, а Андріана каже, що на той момент Віта була в АТО. Про медиків – Ярославку, Іру, Ладу, інших…
«От, Вікторія Дворецька, позивний «Дика» — вона отримала офіцерське звання і зараз на контракті — повернулася в АТО, — говорить Андріана. — Вона займалася тим, чого ніхто не міг, — шукала тіла загиблих по моргах, складала, ідентифікувала. Раз привезли 45 тіл, тож ми складали ноги одну до одної, аби хоч по розміру сходились, якось поховати. Обпалені, понівечені, розбиті. Шукаємо хоч якийсь хрестик, значок, аби дізнатися звідки. Там чоловіки не витримували».
«Оце я попала!»
Андріану й нині сильно тягне назад. Лиш учора говорила зі своїми, їх за день 37 разів обстріляли з мінометів. Техніка побита, але, слава Богу, живі.
«Хочеться вернутись, дуже сильно, — різко говорить Андріана. — Я не планувала ніяких сімей. Так сталося. Хтось сказав, що я лишилась жива лише тому, що мала народити цю дитину».
Зі своїм чоловіком вона познайомилась у лісі біля села Нянчиного. Він із Могилів-Подільського, що на Вінничині. Зараз продовжив службу за контрактом — у морській піхоті. Андріана показує його на фото.
«Підходить до мене на третій день, дивиться, а очі такі голубі-голубі, — пригадує вона. — «Привіт. Я Макс». І я собі думаю: «Оце я попала! Боже, це ж тільки початок — куди?» Потім симпатія, квіти, цукерки, все там — на війні».
Розказує, що хлопці бронежилети не часто носили, бо важко, а Максим почав одягати. Побратими пояснили чому — через неї, аби прикрити в разі чого. Андріана каже, що чоловік пережив більше, ніж вона, бо ще за неї хвилювався. Вони служили в різних групах, а пізніше той перевівся до «Чорних».
Нині впевнена — те, що вони там пережили, народило справжні та чисті стосунки. Каже, сварок на побутову тематику просто нема й не буде. Бо інші цінності.
«Ми звикли жити в окопі, — сміється Андріана. — Приїхали, а тут постіль, душ, є що їсти. Там такого не було. «Будеш кусень хліба? Буду!». Живемо півроку заперті в хаті — звикаємо. Мама не розуміє, що з нами твориться. Ми як звикли: обстріли, завдання або техніку ремонтуєш. А тут спокій».
На її зап’ясті намотана темно-зелена стрічка. Каже, в чоловіка така ж. Пояснює, що то молитва воїна. Не знімають її вже два роки.
Зароджене на війні
У березні минулого року Андріана дізналась, що вагітна. Вони тоді тримали 25-й блокпост. Жили в окопах по семеро людей: миші, болото, мороз — мінус 25.
«Спершу плач — що робити далі? Я ж не йшла туди знайти чоловіка і родити дитину?! — згадує вона. — Ну все, думаю, що там до дємбєля лишилося, якось воно буде».
В окопах вагітною прожила п’ять місяців. Побратими їжу діставали, бо постійно хотіла їсти.
Ходила й на бойові завдання. Були виїзди з танком, «на живця», аби виявити ворожу артилерію. Тобто виїздили, стріляли, тікали. Усе для того, аби наша артилерія побачила звідки ворог відповідатиме, бо не могли вирахувати. І це на третьому місяці вагітності!
Народжувала Андріана у Франківську. Сміється, що медсестри кожні 15 хвилин бігали дивитися, як то таке — боєць АТО народжує.
А бойовий малюк у свої півроку вже береться ходити. Саме прокинувся — голубоокий красень з ямочками. Андріана каже, викапаний батько. Виціловує його, підкидає, а той регоче. Ставить біля кухні, малий хапається за поручні й підтягується.
Хресні в Макара — також бойові. Має аж шість, п’ять побратимів батьків — Сухарик, Ніндзя, Прапор, Дика, Ярославка — і сестра чоловіка.
Няньчити малюка помагає його прабабуся Василина. Вона не ходить. Андріана біля неї живе й доглядає. Отак покладуть малого поруч, а вона його бавить, співанок співає, він біля неї спить.
«Так збоку дивишся, а вони одне одного дуже добре розуміють, одною мовою говорять, — посміхається Андріана. — Одне репресоване, а друге зароджене на війні».
Пані Василина гордиться онукою. Каже, знає, хто такі москалі, бачила, 20 років у Сибіру відбула.
«Макарчику! Граната! Пуф, буф — ба-а-ах!», — жестикулює Андріана, а малий аж заходиться від сміху. Отакі ігри в бойових Сусаків.
